Iнститутка - Марко Вовчок

А сам зiтхнув.

— Ти, може, думаєш, що я вже тебе не люблю? — говорить панi.

— Нi, любиш.

— Люблю та ще й як!.. А вкупцi не можна раз у раз сидiти: треба господарювати, моє серце!

Та й поцiлувала його.

Уранцi поїхав пан i полковника завiтав у куми.

XXXIX

Народився син у панiї. Що тих гостей наїхало на хрестини! Обiд справили бучний. Кум-полковник вкотив у двiр сивими кiньми, побрязкуючи, подзвякуючи бубонцями. Сам огрядний, кругловидий, червоний, усе вуса закручує правицею, а лiвою шаблю придержує та плечима все напинається вгору.

Я рада, що менi трошки вiльнiше, — вибiгла до Прокопа, — стою, розмовляю з ним коло рундука. Коли де не взявся пан, — веселий такий, як ще був за свого женихання з панiєю.

— Чого се ви тут стоїте обойко? Що розмовляєте? — смiється.

А Прокiп йому:

— Пане, оддайте за мене дiвчину!

— Добре, бери. Прокопе! Я не бороню. Повiнчайтесь, та й живiть собi любенько.

— А панi? — каже Прокiп.

Пан зiтхнув i задумався, а далi й каже:

— Iдiть за мною! Вiзьми її за руку, Прокопе!

Сам пiшов у кiмнати, а Прокiп веде мене за ним, стпскаючи мою руку.

— Любо! — сказав пан, — я оце до тебе молодих привiв. Чи вподобаєш?

А тут у кiмнатi панiв, панiй!.. I полковник помiж усiма, неначе той iндик переяславський, походжає та все потроху пирхає.

Наша сидить у крiслечку. Зирнула на нас i одвернулась. Усмiх веселий простиг, гнiвно на пана згляне й питає:

— Що се таке?

Прокiп кланяється, просить.

— Я вже позволив, — каже пан, — не борони й ти, моя кохана. Дав нам господь щастя, — нехай i вони щасливi будуть!

Панi все мовчить та уста гризе. А полковник i вирветься, й загуде, як на трубi:

— До пари, бiсовi дiти, до пари! Обоє хорошi! Треба їх звiнчати, кумо моя мила. Хочеш замiж, дiвко? — питає мене, та що хоче моргнути, то й очi заплющить: не моргне, вже несила — випив повно.

Усi пани за ним пiдхопили:

— Одружiть їх, одружiть! Чуєте: кум ваш, полковник, говорить, що до пари…

Тодi вже й панi:

— Та нехай собi!

Ми й незчулися, як за порiг переступили. Кинулись духом i, не справивши нiчогiсiнько, похапцем звiнчалися, щоб ще не розлучила нас панi.

Дуже вона гнiвалась на пана:

— Як ти мене пiдвiв! — дорiкає. — Я сього не можу тобi подарувати, як ти мене пiдвiв!

— А тобi, — свариться на мене, — тобi буде!

"Нехай уже буде що буде, — думаю, — та вже ми побралися!" Велико тiшить мене, що тепер озватись до його можна при людях, глянути на його, що вже — мiй!

XL

Я зосталась при панiї, як i була. Ще гiрш надо мною коверзує вона, ще гiрш варить з мене воду та все примовляє:

— А що? Яково тобi у замужжi? Покращало?

Як не заговорить чоловiк, як не пожалує, то часом так прийде, що примiг би — крiзь землю пiшов. А зiйдуся з ним, — весело й любо; усе лихо забуду. Тiльки чоловiк мiй куди далi, то все хмурнiший ходить, аж менi серце болить.

— Чи ти вже мене не любиш, Прокопе?

Вiн пригорне мене та подивиться в вiчi так-то любо, що чую, наче в мене крила виростають.

— А чого ж усе смутний, Прокопе?.. От ми вже тепереньки вкупцi навiки.

— О, моє серденько! Тяжко було без тебе, а з тобою ще тяжче… Яково-то сподiватись щогодинки в бога — догани тобi та муки!.. А боронити — несила… Важко, Усте!

— Як-небудь i зо мною бiду перебудемо, Прокопе. Як на мене, то все удвiйзi легш.

— А може, й справдi так, рибонько!

Та й усмiхнеться i пожалує мене.

Так-то вже я радiю, як розговорю його, розважу!

XLI

Жили ми такеньки з бiдою та з журбою до осенi. Тут i зчинилось…

Одного дня трусили в садку яблука в кошi, а чоловiк мiй струшує та все з яблунi на мене поглядає то з-за тiї гiлки, то з-за тiї. Трохи вже й притомилась бабуся, — сiла одпочити.

— От уже й лiтечко красне минулося! — промовила, — сонечко ще свiтить, та вже не грiє.

Сеє кажучи, роздивляється навкруги.

— Устино-голубко! Адже ото неначе дiтвора з-за лiси визирає? — питає мене.

Я гляну — аж справдi коло тину купка дiток.

— А що, дiтки? — питає бабуся, — Чого прийшли, мої соколята?

Малi мовчать та тiльки оком закидають у кошi з яблуками.

— Ходiть лишень ближче, хлопченята: я по яблучку вам дам! — каже на їх бабуся.

Дiтвора так i сипнула в гад. Обступили стару, як горобцi горобину, а стара обдiля їх, а стара обдiля… Загуготiло, загомонiло коло нас: звiсно, дiти. Коли се зненацька як гримне панi:

— А то що?

Перелякались дiти. Которi в плач, а хто в ноги, — тiльки залопотiло. I в мене серце заколотилось. Бабуся спокiйненько одповiщає:

— Се, — каже, — я по яблучку дiткам дала.

— Ти дала? Ти смiла? — заверещить панi(сама аж труситься). — Ти, мужичко, моє добро крадеш!.. Злодiйко!

— Я — злодiйка!? — вимовила стара… Зблiдла, як хустка, i очi їй засяли, i сльози покотились.

— Бiльш красти не будеш! — кричить панi. — Я тебе давненько пристерiгаю, — аж от коли пiймалась… Панськi яблука роздавати!

— Не крала я зроду-вiку мого, панi, — одмовляе стара вже спокiйно, тiльки голос її дзвенить. — Пан нiколи не боронив, сам дiтей обдiляв. Бог для всiх родить. Подивiться, чи для вашої ж душi мало?

— Мовчи! — писнула панi, наскакуючи.

Хруснули вiти. З-за зеленого листя визирає мiй чоловiк, та такий у його погляд страшний! Я тiльки очима його благаю.

— Злодiйка! Злодiйка! — картає панi бабусю, вкогтившись їй у плече, i соває стару, i штовхає.

— Не по правдi мене обмовляєте! Я не злодiйка, панi! Я вiк iзвiкувала чесно, панi!

— Ти ще зо мною заходиш?

Та зо всього маху, як сокирою, стару по обличчю!

Захиталась стара: я кинулась до неї; панi — до мене; мiй чоловiк — до панiї.

— Спасибi, моя дитино, — промовляє до мене бабуся, — Не турбуйся, не гнiви панiї.

А панi вже вчепилась у мої коси.

— Годi, панi, годi! — гримнув чоловiк, схопивши її за обидвi руки. — Цього вже не буде! Годi!

А панi у гнiву, у дивi великому, тiльки викрикує:

— Що? Як? Га?

Схаменувшись трохи, до Прокопа. А той своє:

— Нi, годi!

Тодi вона у крик. Назбiгалися люди, дивляться. Пан що було в його духу пригнався.

— Що се?

Мiй чоловiк випустив тодi панiю з рук.

— От твої щирiї душi! — ледве промовила панi. — Дякую тобi!.. Та чого ж ти мовчиш? —