Біле Ікло - Джек Лондон
— Генрі! — гукнув він. — Генрі!
Генрі застогнав, прокидаючись, і спитав:
— Що там?
— Нічого, — була відповідь, — тільки собак знову семеро. Я оце допіру перелічив.
Генрі буркітливо сприйняв цю новину, а тоді захріп і знов уже спав.
Вранці він підвівся перший і розбудив товариша. Була вже шоста, але до світанку залишалося ще три години. Поки Білл згортав постіль і вкладав речі на санки, Генрі заходився поночі готувати сніданок.
— Слухай, Генрі, — раптом озвався Білл. — Скільки, ти кажеш, у нас собак?
— Шестеро.
— А отже ні! — заявив переможно Білл.
— Знову семеро? — спитав Генрі.
— Ні, п'ятеро. Один десь дівся.
— Що за чортівня! — сердито вигукнув Генрі й, покинувши сніданок, пішов лічити собак.
— Твоя правда, Білле, — сказав він. — Феті зник.
— І не помітили як. Шукай тепер вітра в полі.
— Оце не щастить, — зауважив Генрі. — Вони його живцем проковтнули. Я певен, що він скавучав у них клятих у горлянці!
— Феті завше був дурний, — мовив Білл.
— Але й найдурніший собака не такий дурний, щоб іти на певну смерть.
Генрі критично оглянув решту собак, швидко оцінюючи, чого кожен із них вартий.
— Жоден з цих собак не зробив би такої дурниці, їй-бо, — додав він.
— Та їх і дрючком від вогнища не відженеш, — погодився Білл. — Я завше був такої думки, що у Феті не всі дома.
Таким надгробним словом було вшановано собаку, що загинув на Далекій Півночі, — і воно аж ніяк не було скупішим за епітафії іншим собакам, ба навіть і людям.
Розділ IIВОВЧИЦЯ
Поснідавши й склавши на санки свої убогі пожитки, люди залишили привітне вогнище й рушили в темряву. І одразу ж почулося дике й тужливе виття — крізь морок і холод воно долинало до них звідусіль. Було не до розмов. Розвиднілось о дев'ятій годині. О дванадцятій небо на півдні ледь порожевіло в тому місці, де опуклість землі стає стіною між південним сонцем та світом Півночі. Але цей рожевий відтінок незабаром збляк. Сіре денне світло трималося до третьої години, а тоді й воно згасло, і полярна ніч огорнула своїм покровом пустельну й мовчазну землю.
Коли смеркло, хиже виття стало дужчати. Воно линуло з лівого боку, з правого, ззаду, і часом так близько, що собак жах проймав, і вони починали панічно шарпатися в запрягу.
Після одного такого нападу страху, розплутавши разом із Генрі посторонки, Білл промовив:
— Коли б уже вони натрапили на яку дичину і дали нам спокій.
— Атож, слухати їх, аж за спиною бере, — погодився Генрі.
Більше вони не розмовляли, доки знов не зупинились на спочинок.
Генрі стояв, нахилившись над казанком з бобами, і підкладав у нього льоду, коли нараз почув удар, крик Білла й пронизливе скавучання собак. Він випростався й побачив якусь невиразну темну тінь, що майнула по снігу й зникла в темряві. А потім він побачив, що Білл стоїть серед собак, чи то врадуваний, чи то похнюплений, і в одній руці тримає замашного дрючка, а в другій — хвоста в'яленого лосося.
— Таки потяг половину, — сказав він, — але я його добре вгрів. Чув, як заверещав?
— А що він за один? — спитав Генрі.
— Не розгледів. Знаю тільки, що й ноги, й паща, й шерсть, як у кожного собаки.
— Мабуть, приручений вовк.
— Авжеж, приручений, чорти б його взяли, коли з'являється саме тоді, як годують, і хапає їхню пайку риби.
Цього вечора, коли вони сиділи після вечері на довгому ящику, смалячи люльки, кільце вогненних очей ще більше повужчало.
— Коли б хоч яке стадо лосів сполохали та дали нам спокій, — сказав Білл.
Генрі пробурмотів щось не дуже люб'язне, і з чверть години вони сиділи мовчки. Генрі дивився на вогонь, а Білл — на кільце очей, що палали в темряві тепер уже зовсім близько від вогнища.
— Коли б уже ми під'їжджали до Мак-Геррі, — знову почав він.
— Та замовкни ти зі своїм «коли б» та «коли б»! Розскиглився! — сердито вихопилось у Генрі. — У тебе просто печія, й того ти скімлиш. Проковтни ложку соди — і як рукою зніме, та й мені з тобою веселіш буде.
Вранці Генрі прокинувся від страшних прокльонів, що сипалися Біллові з уст. Він сперся на лікоть і побачив, як його товариш стоїть серед собак біля розкладеного вогнища — руки обурено піднесені вгору, лице скривлене від гніву.
— Гей! Що там таке? — крикнув Генрі.
— Фрог зник, — була відповідь.
— Невже?
— Та кажу ж тобі — зник.
Генрі враз вихопився з-під укривала й кинувся до собак. Перелічивши їх уважно, він укупі з Білл ом став так само люто проклинати Пустелю, що забрала в них і другого собаку.
— Фрог був найдужчий з цілого запрягу, — нарешті сказав Білл.
— Та й не дурний, — додав Генрі. Така була друга епітафія за ці два дні. Поснідавши похмуро,