Гойдалка дихання - Герта Мюллер

година ночі 15 січня 1945-го. Мороз брався за роботу, було мінус п'ятнадцять. Ми їхали порожнім містом у закритій вантажівці до павільйону для проведення урочистостей. Колись це був святковий павільйон Саксонії, а тепер тут влаштували збірний пункт. У павільйоні товклося близько трьохсот людей. На підлозі лежали матраси і мішки з соломою. Усю ніч приїздили машини, зокрема і з довколишніх сіл, вони вивантажували нових людей. До ранку нас було вже близько п'ятисот. Підрахунки не мали тієї ночі жодного сенсу, надто легко було заплутатися. У павільйоні всю ніч горіло світло. Люди блукали поміж матрасами, шукали знайомих. Розповідали, що на вокзалі зібрали столярів і вони тешуть нари зі свіжозрубаного дерева, ці нари встановлюють у вагони для перевезення худоби. Інші робітники монтують у вагони пічки-буржуйки, а паралельно у днищах вагонів вирізають дірки для туалетів. Усі тихо і багато розмовляли, широко розплющивши очі, тихо і багато плакали, напівзаплющивши очі. Повітря пахло старою вовною, спітнілим страхом і жирним смаженим м'ясом, ванільною випічкою і горілкою. Одна жінка зняла хустину. Вона точно була з села, її коса двічі обмотувала потилицю і була пришпилена до середини голови напівкруглим кістяним гребенем. Зубці гребеня зникали у волоссі, з-за їхнього заокругленого краю визирали тільки два кутики, ніби кінчики крихітних вух. З вухами і товстою косою голова ззаду була схожа на кішку, що сидить. Я сидів, ніби глядач, поміж ногами, які стовбичили довкола мене, і пакунками пожитків. На кілька хвилин мене зморив сон, і мені наснилося:

Ми з моєю мамою стоїмо на цвинтарі біля свіжої могили. А з самої середини могили раптом виростає рослина з хутряними листками, заввишки майже така, як я. На її стеблі фруктова капсула зі шкіряною ручкою, невеличка валіза. Капсула відкрита на ширину одного пальця, зсередини вимощена рудаво-червоним оксамитом кольору хутра червоної лисиці. Ми не знаємо, хто помер. Мама каже:

— Витягни крейду з кишені пальта.

— Але у мене немає ніякої крейди, — відповідаю я.

Але коли я запихаю руку в кишеню, то знаходжу там шматочок кравецької крейди. Мама каже:

— Нам треба написати на цій валізі якесь коротке ім'я. Давай напишемо РУТ. Ми не знаємо нікого з таким іменем.

Я пишу РУТ.

Уві сні мені було ясно, що я помер, але я ще не хотів казати цього своїй мамі. Я різко прокинувся від того, що якийсь старший чоловік із парасолею сів на солом'яний мішок біля мене і прошепотів зовсім близько від мого вуха:

— Хотів прийти мій шваґро, але павільйон охороняють з усіх боків. Вони його не пустять. Бо ж ми все ще у місті, а ні він не може потрапити сюди, ні я додому.

На кожному срібному ґудзику його маринарки кудись летів птах, дика качка або альбатрос. А хрест на його погонах виявився якорем, коли я нахилився і побачив малюнок зблизька. Парасоля стояла між нами ніби ціпок. Я запитав:

— Ви візьмете його з собою?

— Там більше снігу, ніж тут, — відповів він.

Нам ніхто не сказав, коли і як ми мусимо вирушати з павільйона до вокзалу. Точніше, коли нам буде дозволено вирушити, бо я вже хотів нарешті геть звідси, навіть якщо їхати доведеться до росіян, у вагоні для худоби, з футляром із-під грамофона в руках і оксамитовими зав'язками на шиї. Я вже не пригадую, як ми потрапили на вокзал. Вагони для худоби були високими. Процедуру посадки до вагонів я теж забув, бо ми провели у цьому вагоні стільки днів і ночей, що здавалося, ніби ми завжди жили у ньому. Я також не пригадую, як довго ми їхали. Мені здавалося, що довга подорож означає далеку відстань. А поки ми в дорозі, з нами нічого не трапиться. Поки ми їдемо, все буде гаразд.

Чоловіки і жінки, молоді і старі, з пакунками під головою на нарах. Говорять і мовчать, їдять і сплять. Передають одне одному пляшки з горілкою. А коли подорож перетворилася на звичку, то тут, то там почалися залицяння. І всі косили одним оком на парочку, а іншим убік.

Я сів біля Труді Пелікан і сказав:

— Це нагадує мені поїздку на лижі у Карпати, до гірського готелю біля озера Балеа, де півкласу ліцеїстів проковтнула лавина.

— З нами такого не трапиться, — відповіла вона. — Ми не взяли з собою лижі. З футляром від грамофона можна їхати верхи, верхи, верхи, крізь день, крізь ніч, крізь день, ти ж читав Рільке, — сказала Труді Пелікан у своєму широкому пальті з хутряними нарукавниками, які сягали аж до ліктів. Хутро було брунатним, ніби дві половинки маленького песика. Час від часу Труді Пелікан схрещувала руки, запихаючи обидві долоні в рукави, і дві половинки песика перетворювалися на одного цілого. Тоді я ще не бачив степу, бо інакше відразу б подумав про ховрахів. Труді Пелікан пахла теплими персиками, навіть з рота у неї так пахло, навіть на третій, на четвертий день у вагоні для худоби. Вона сиділа у своєму пальті, ніби справжня дама у трамваї дорогою на роботу, і розповідала мені, як чотири дні ховалася у землянці, виритій у сусідському дворі, за сараєм. Але потім випав сніг, і кожен крок поміж будинком, стодолою і землянкою став помітним. Мати не могла більше потай носити їй їжу. У всьому саду можна було легко відчитати сліди. Сніг видав її, і вона змушена була добровільно вийти зі свого сховку, добровільно примушена снігом.

— Цього я снігові ніколи не пробачу, — сказала вона. — Неможливо підробити свіжий сніг, неможливо зробити так, щоб сніг виглядав неторканим. Землю можна підробити, — сказала вона. — Пісок можна і навіть траву, якщо докласти зусиль. А вода сама себе підробляє, бо вона все ковтає, а потім відразу ж вирівнюється над тим, що проковтнула. І повітря завжди готове до самоімітації, бо його не видно. Усе, крім снігу, мовчало б, — сказала Труді Пелікан. — Тому тепер сніг у всьому винен. Груба верства снігу, яка накрила місто, так ніби знала, де знаходиться, так ніби була у себе вдома. Але насправді вона прислуговувала росіянам. Я опинилася тут, бо мене зрадив сніг, — сказала Труді Пелікан.

Потяг їхав 12 днів або 14, незліченні години, без зупинок. Потім він годинами стояв десь, не рухаючись із місця. Ми не знали, де саме опинилися. Хіба тоді, коли комусь із верхніх нар вдавалося прочитати вокзальну вивіску крізь щілину відкидного віконця: БУЗЕУ. Пічка посеред вагона здригалася. Пляшки з горілкою передавалися з рук у руки. Усі були сп'янілі, хтось від напою, а інші від