Спартак - Рафаелло Джованьолі
Сюди ж пізніше прийшов Квінт Гортензій, який славився своїм красномовством. Йому ще не було й тридцяти шести років. Він довго вивчав манеру рухатися й вимовляти слова і тепер до того гармонійно володів кожним своїм жестом, кожним словом чи то в Сенаті, чи на бенкеті, що кожен його рух здавався благородним, величним і чарував своєю простотою. Вчений і красномовний промовець, Гортензій був не менш вправним артистом; половину тріумфів він здобув завдяки своєму мелодійному голосу і прийомам декламаційного мистецтва. Це мистецтво він засвоїв настільки досконало, що навіть Езоп і уславлений актор Росцій поспішали на Форум учитися декламації, коли Гортензій виголошував там промови.
Недалеко від того місця, де сиділа Валерія, стояли разом з своїм вихователем два патриціанських хлопчики чотирнадцяти і дванадцяти років. У них були повні, різко окреслені і виразні обличчя. Одягнені в претексти — біленькі з золотими смужками тоги, — вони являли собою справжні типи римського племені. Це були Цепіон і Катон з роду Порціїв, онуки Катона Цензора, який прославився під час другої і третьої Пунічної війни тим, що домагався за всяку ціну знищити Карфаген.
Цепіон, молодший з двох братів, здавався говіркішим, привітнішим. Він часто звергався до Сарпедона (так звали їхнього вихователя), а старший — Марк Порцій Катон — стояв мовчазний і надутий, сердитий і похмурий, що не відповідало його вікові. Уже тоді відчувалися в ньому стійка, тверда вдача і вперта непохитність переконань. Природжена загартованість, вивчення грецької, зокрема стоїчної філософії і постійне наслідування традицій, пов'язаних з ім'ям його суворого діда, виховали в цьому чотирнадцятирічному хлопцеві справжнього громадянина.
Вище від Тріумфальних воріт, на лаві біля виходу, сидів, також з вихователем, ще один підліток з патриціанського роду. Він розмовляв з юнаком років сімнадцяти. Хоч юнак був одягнений у тогу, як дорослий, на його чистому обличчі ледь-ледь пробивався перший пушок. Він був невисокий на зріст, хворобливий і кволий, але на його блідому, обрамленому блискучим чорним волоссям обличчі палали великі чорні очі, в яких блищали іскри незвичайного розуму.
Це був Тіт Лукрецій Кар, який пізніше обезсмертив своє ім'я поемою «Про природу речей». Його співбесідник, дванадцятирічний хлопчик Гай Лонгін Кассій, був нащадком патриціанського роду і сином консула Кассія. Завдяки своїй хоробрості він посів пізніше одне з найвизначніших місць в історії подій, пов'язаних з падінням Римської республіки.
Лукрецій і Кассій жваво розмовляли.
Недалеко від них сидів Фавст — миршавий і пихатий син Сулли. його бліде обличчя було все подряпане і вкрите свіжими синцями. Кволий, рудоволосий, він хитро і водночас гоноровито позирав навкруги голубуватими очима, видимо пишаючись тим, що сама фортуна відзначила його як щасливого сина щасливого диктатора.
Поки глядачі чекали прибуття консулів і їхнього повелителя, який улаштував для римлян це видовище, гладіатори-учні (тірони) з похвальним запалом фехтували на арені, правда, без усякої шкоди для себе, — простими палицями і дерев'яними мечами. Ця безкровна битва нікому не приносила втіхи, за винятком знавців фехтування — старих легіонерів і відпущених на волю гладіаторів (рудіаріїв), що уціліли після сотень битв. Раптом по всьому амфітеатру розляглися одностайні, оглушливі оплески.
— Хай живе Помпей!.. Хай живе Гней Помпей!.. Хай живе Помпей Великий!.. — вигукували тисячі голосів.
Увійшовши до цирку, Помпей сів на оппідумі. Він вітав натовп чемним нахилом голови і, підносячи долоні до уст, посилав поцілунки на знак подяки. Гнею Помпею було років двадцять вісім. Він був високого зросту і мав геркулесівську будову тіла; його велика голова була вкрита дуже густим волоссям, що на лобі майже зрослося з бровами, з-під яких дивилися мигдалевидні великі чорні очі, правда, малорухливі і невиразні. Суворі й різкі риси його нерухомого обличчя і крупні форми постаті справляли враження мужньої войовничої вроди.
Уже в двадцять п'ять років цей юнак був ушанований тріумфом за війну в Африці і дістав від самого Сулли — очевидно, в хвилину незвичайно доброго настрою — прізвисько «Великий». Ще такий молодий, він зумів завоювати любов старих легіонерів, загартованих у труднощах і небезпеках численних боїв, і вони назвали його великим полководцем.
Можливо, що в цих щирих привітаннях Помпеєві промовляла також ненависть народу до Сулли. Ненависть, яку не можна було висловити інакше, знаходила свій вихід у хвалі та оплесках юнакові, який був другом диктатора і один був здатний на подвиги, рівні подвигам Сулли.
Незабаром після приходу Помпея з'явилися консули Публій Сервілій Ватій Ісаврік і Аппій Клавдій Пульхр; строк їхніх повноважень закінчувався першого січня наступного року. Попереду Сервілія, який ніс службу цього місяця, йшли ліктори. Позаду Клавдія, який виконував обов'язки консула минулого місяця, ліктори несли фасції.
Коли консули з'явилися на підвищенні оппідума, всі глядачі встали на знак пошани до найвищої влади республіки.
З появою консулів безкровна бійка учнів закінчилась. Гладіатори, які мали брати участь у боях, були вже готові вийти з темниці і чекали лише знака, щоб, за звичаєм, пройти перед державними римськими можновладцями. Погляди присутніх були звернені на оппідум у чеканні, що консули подадуть знак починати змагання, але консули озирали амфітеатр, немов шукали когось, щоб спитати у нього дозволу. І справді, вони чекали Луція Корнелія Суллу, який, хоч і склав з себе звання диктатора, все ж лишався верховним володарем Риму.
Нарешті почулись оплески, спочатку слабкі і поодинокі, далі все більш шумні і одностайні. Погляди присутніх звернулися до Тріумфальних воріт, через які входив до цирку Луцій Корнелій Сулла в супроводі численних сенаторів, друзів і клієнтів.
Цій незвичайній людині було тоді п'ятдесят дев'ять років. Сулла був досить високий на зріст, мав добру і міцну будову тіла, але йшов повільно і мляво, немов знесилений. До деякої міри це було наслідком тих оргій, яким він віддавався завжди, а тепер ще більше, ніж колись. Та головною причиною цієї млявості була виснажлива невиліковна хвороба, що наклала на його обличчя і всю постать відбиток тяжкої, передчасної старості.
Обличчя Сулли було справді жахливе. І не тому, що гармонійні і правильні риси його були грубі. Навпаки, високе чоло, зігнутий ніс, ніздрі, що роздувалися наче у лева, владно вип'ячені губи досить великого рота робили обличчя
