Новини - Андрій Любомирович Войницький
Адвокат перестала щось записувати і піднялася. Вона була в старомодному білому брючному костюмі, через задуху зняла піджак, і я помітив у неї під пахвою темну пляму поту.
— Є питання, ваша честь.— Вона повернулася до підсудного.— Руслане, розкажи, будь ласка, за яких обставин тебе затримали співробітники міліції?
Захарченко стиснув обома руками прути ґрат, немов він — пілот космічного корабля, і його клітка ось-ось стартує в стратосферу.
— Це було дев’ятнадцятого квітня... ранком...— вимучив він із себе.— Я був удома один, батько пішов на роботу. Подзвонили в двері. Ну... Довго дзвонили. Я спитав — хто, мені відповіли: міліція. Я не хотів відчиняти, тому що знаю міліцію, їхні методи, вже стикався...
— По першій судимості...— чи то спитала, чи то підказала адвокат.
— Так, мене вже судили за наркотики в 200..., дали умовний, ну, ви знаєте... Тому я й не хотів відчиняти, але вони наполягали, сказали, буде гірше, бо зараз вони просто хочуть поговорити, але якщо не відчиню, виламають двері, впаяють мені спротив при арешті та одразу посадять, це просто, тому що я вже судимий... Я подзвонив батькові, він сказав, що не може звільнитися і приїде не раніше ніж за дві години, наказав не відчиняти... Але вони мене кінець-кінцем умовили, і я відчинив... Вони зайшли...
— Скільки їх було?
— Троє. Один показав мені якесь посвідчення, я не запам’ятав, що там написано, побачив лише, що справді міліція. Замкнули двері, відразу ж забрали в мене мобільний і ключі від квартири. Один був зі мною в кімнаті, а двоє інших ходили всюди і щось шукали...
— Тобі показали ордер на обшук? — спитала адвокат.
— Нічого мені не показували. Далі вони знайшли шприци з батькової аптечки і обрізану пластикову пляшку під годівницю пташкам і вилучили те й те. Потім сказали, що треба поговорити в іншому місці, наказали вдягатися. Вийшли разом зі мною, замкнули квартиру моїми ключами і повезли в райвідділ...
— В який?
— У Київський.
— На чому ви їхали?
— Вони мене посадили в своє авто. «Жигуль», дев’ятка...
— Що відбувалося у райвідділі?
Захарченко промовчав. Обвів зал відсутнім поглядом і сперся передпліччями на прути ґрат.
— Розповідай! — стиха наказала адвокат.
І він почав розповідати:
— Мене завели в якусь кімнату, пристебнули наручником до батареї і залишили одного десь на півтори години. Потім у кімнату почали заходити співробітники міліції. Спочатку їх було двоє, потім троє, потім більше. Заходили, виходили, тоді заходили інші... Всі вони питали мене, чи це я вбив Наташу Штос, чи колов я її героїном, а я казав, що не колов, розповідав усе, як було насправді... Але ті, кому я розповідав, йшли, натомість приходили якісь нові, і мені доводилося знову повторювати їм те саме...
— Скільки це продовжувалось?
— Мабуть, години зо дві.
— Там були ті ж співробітники міліції, які тебе затримували?
— Так, заходили й вони.
— Що відбувалося далі?
— Мені дали ручку і папір, відстебнули від батареї і сказали, що вони і так уже все знають. Тому я маю детально написати, у кого замовляв наркотики і як зробив Наташі укол героїном. Я відповів, що нічого не замовляв і не колов, розповів їм, як усе було, і написав те ж саме... Вони забрали мої свідчення, порвали і наказали написати, що я купляв наркотики у якогось Біса, що я мав умисел вбити Наташу Штос і спеціально використав забагато героїну... Я відмовився це писати. Тоді вони почали кричати на мене, бити по обличчю...
— Кулаками? — спитала адвокат.
— Ні, долонями, щоб не лишилося слідів...— він махнув рукою, показуючи, як саме його били.— В кабінеті було декілька міліціонерів... Ті троє били мене, а інші дивились, наче в кіно прийшли...
Захарченко замовк, поринувши в неприємні спогади.
— Ну розповідай, розповідай,— підбадьорила його адвокат.— Тут тобі ніхто нічого не зробить.
— Вони заломили мені руки назад,— знову заговорив Захарченко,— наділи наручники, посадили на підлогу спиною до стільця, зв’язали ноги ременями... Один міліціонер сів мені на ноги, а інший сів на стілець і просунув свої ноги між моїми руками і спиною, щоб я не міг рухатися... Потім той, що сидів на стільці, надів мені на голову протигаз і почав перекривати повітря... Мені нічим було дихати, я втрачав свідомість... Вони приводили мене до тями, били пластиковою пляшкою з водою, пускали тютюновий дим під протигаз, і я знову задихався... Тоді вони сказали, що підключать струм до моїх геніталій... а потім... ну, я не знаю, як вам це сказати...
— Кажи, як є,— зітхнула адвокат.
— Вони мене перекинули, стягли з мене штани... Один з них дістав кийка, показав його
