Новини - Андрій Любомирович Войницький

Мене це шокувало. Саша мовчав. Соня Купер відвернулася. Марина витріщила очі.

— Хто?! — нарешті подала голос Моніка.— Хто це зробив?!

— Охо...рона...— прошамкотів один з «байкерів» сплющеними, як дві розчавлені гусениці, губами.— С-су...ки...

Моніка несамовито повернулася до нас:

— А ви де були?!

— Ми навіть не знали,— похмуро виправдався Нестор.— Вони ж відійшли!

Моніка зупинила погляд на Армані. Той тільки знизав плечима. Тоді вона подивилась на Толіка:

— Як же так?! Ти ж мент!

— Пішли звідси! — кинув Толік Саші, нічого не відповівши їй. Він відвернувся і покрокував у світанок. Нестор і Арман постояли трохи і нерішуче поплентались за Толіком.

Саша здобув із гаманця купюру і простягнув Моніці:

— Виклич таксі...

— Пішов ти нах, козел! — вибухнула вона.— Вас же п’ять здорових мужиків! І ви стояли там і ні хєра не бачили?!

— А ми не няньки твоїм сестричкам! — підвищив голос Саша.— Сама б і стежила за ними, якщо вони такі діти! А не бухала б, ще й за мій рахунок! Не знають лісу, хай не суються! Тут не санаторій, ясно тобі?

Моніка плюнула йому під ноги:

— Вчись, у кого хочеш, лайно собаче!

І додала на його адресу дещо вже зовсім триповерхове. Саша байдуже розкурював цигарку, випускаючи в небо концентричні кола. Соня Купер потягнула його за руку:

— Ходімо вже!

Він нічого не відповів Моніці, сховав гроші у гаманець і пішов разом із Сонею. Позаду йшли ми з Мариною. Настрій було остаточно спаскуджено.

— Так, «Вегас» справді вже не торт,— почув я чиєсь задумливе резюме.

У голову лізли потворні думки. Що я роблю тут, о четвертій ранку, разом з цими людьми? Чому я не вдома, не з дружиною? Адже в цій компанії свідок у справі про вбивство, і хтозна, може, майбутній підозрюваний... Реальний вбивця Наташі Штос!.. Вона ж помирала у ванній кімнаті, а вони тусувалися й веселилися в її домі... Вона помирала через стінку від них, а нікому й діла до неї не було... Всім на все плювати... Ось як зараз...

І ось я тусуюсь у компанії, де всім на всіх плювати, думав я. Тому що в мене талант потрапляти до таких компаній. Тому що я сам — частина компанії, де всім на всіх плювати. До того ж я чув, як Нестор сказав, що «байкерів» отоварює охорона. І нічого не зробив, просто звалив разом з усіма.

Тому що мені теж плювати на тих «байкерів». Я взагалі їх не знаю.

І де я ту багнюку знайшов? Наче ж на вулиці все підмерзло. Бач, джинси заляпав...

Під підошвою хруснуло бите скло. Добре, що не встиг роззутися! Та й навіщо роззуватися у власній квартирі? У нас нескінченний ремонт, тут можна навіть спати в кросівках. Але звідки скло?

Я стільки випив, що вже мав би злягти, але все ще бадьоро функціонував на амфетаміновому паливі, як заведене ведмежа з вічним двигуном у пластиковій дупі. Я допив чергову пляшечку мінералки і викинув її просто під ноги.

Я так і не включив телефон. Звичайно, Марина вже пішла на роботу. Але ж який срач вона цього разу залишила,— раковина повна брудного посуду, розкиданий одяг, всі ці трусики, ліфчики, кофточки, джинсики, ножиці, креми, косметичні приладдя, вся ця мішура розлетілася, наче нею вистрілили з велетенської хлопавки. І це бите скло... Що цього разу? В кутку валялась перекинута ялинка з одною іграшкою і сиротливим дощиком, на столику пуста пляшка з-під лікеру, повна бичків попільничка, темний від крові платок і дві брудні склянки. Дві.

Це її подруга, думав я. Ця скажена сука, що ненавидить мене, всіх чоловіків, увесь світ. На підлозі валялося наше фото в рамці, зроблене минулого літа: Судак, обнімаємося, щасливі, сонце, море, якийсь вітрильник... Ось звідки скло — вона розгатила фото, пошматувала наш тремтливий спогад: Марина і моя рука на її плечі залишилися на одному клапті, залишок мене — на другому. Відірвала, так би мовити, мене від себе. Також виявилося розбитим скло на балконі, на кінчику гострого уламку червоніла кров. Краплі крові були й на підлозі, і на ковдрі біля балкона. На ліжку валявся брудний молоток. Біля нього — пожмаканий папірець. Я розгорнув його: на звичайному аркуші формату А-4 червоними штрихами намальований чортик з ріжками та хвостом.

Я вийшов на балкон, закурив. Кружляли безтурботні сніжинки. Я ловив їх язиком, хижацьки посміхаючись катастрофі, що насувалася. Вже насунулася.