Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Новини - Андрій Любомирович Войницький

Новини - Андрій Любомирович Войницький

Читаємо онлайн Новини - Андрій Любомирович Войницький
«ні за що». На дворі були дев’яності.

Через кілька сумних місяців мама щезла з мого життя так само зрадницьки, як і батько. Бабуся повідомила, що вона поїхала на заробітки до Москви. Відтоді я бачив її дуже рідко, з інтервалами спочатку в місяці, а потім і в роки...

У свій вільний час я вештався по Красномайську, освоюючи нове середовище. «Селище міського типу» чітко розділялося на центральну, так би мовити, «міську» частину — і «сільську» периферію. В асфальтованому центрі купчилися десяток-другий багатоквартирних будинків у три та чотири поверхи, сільрада, школа, амбулаторія, ринок, бібліотека, клуб, столовка та пара генделів, де комбайнери впивалися дешевою водярою і товкли один одному пики. Місцеві ганяли на бричках, велосипедах і мотоциклах, немов жителі якоїсь пост-апокаліптичної пустелі. За асфальтованим центром цивілізація закінчувалась, і починалось «дике поле»: двори, городи, пасовиська, багнисте бездоріжжя, звичайне українське село. Ще далі стелилися поля, перехрещені лісосмугами, а біля траси Харків — Полтава смерділо аміаком місцеве «градотворче» підприємство — Красномайська птахофабрика, на якій тут трималося все.

Бабуся все життя пропрацювала вчителькою фізики в єдиній місцевій середній школі. Вона продовжувала працювати й після виходу на пенсію, бо викладати фізику в Красномайську, окрім неї, було нікому, а сидіти вдома нудно. Як і вся місцева інтелігенція, ми жили серед цивілізації, тобто в «міській» частині селища, і це позбавило мене від тих сільськогосподарських повинностей, на які витрачали час мої однолітки. Я маю на увазі щось на кшталт випасу корів і заготівлі сіна. Навіть у найтемніші часи кравчукізму бабуся не саджала картоплю, а купляла її в місцевих, хоча оформити в сільраді у власність земельний пай було не проблемою. Без власного городу ми протримались лише завдяки грошам, які ретельно переказував спершу зі Львова, а потім з-за кордону мій дисциплінований, але геть відсутній у моєму житті батько.

Бабуся не виказувала демонстративного презирства до фізичної праці, але всіляко її уникала. Мене вона також готувала до майбутньої «розумової» кар’єри — підсовувала книжки Якова Перельмана з циклу «Занимательная физика», змушувала наполегливо вчитися, талдичила про те, як важливо мати вищу освіту. Але навіщо? Щоб за копійки працювати в сільській школі? Коли в сьомому класі я найнявся на сапання полів, щоб мати кишенькові гроші, бабуся ще довго буркотіла, що заробляти треба головою, а не руками.

Вона намагалася й виховувати мене, та марно. Я не те щоб спеціально її не слухався — просто не сприймав її як фактор, здатний впливати на мою поведінку. Коли вона наказувала повернутися о дев’ятій, я ніколи не сперечався, але повертався, коли мені заманеться, з легкістю забуваючи будь-яку обіцянку. Її кволі намагання вдатися до екзекуцій ні до чого не приводили. Вона карала мене, замикаючи в своїй кімнаті. Я не протестував, тому що таке покарання в цілому збігалося з моїми планами, і просто займався своїми справами: читав, малював битви трансформерів, мріяв. Бабуся отримувала сатисфакцію, а я, у свою чергу,— педагогічні потурання — до нового зальоту.

У школі вона була моєю вчителькою, і чи не на кожному уроці викликала до дошки. Але, як на зло, на фізику мені було начхати, я ледве витягував її на трійки. Для бабусі це було особистою катастрофою, мене ж тішило те, що ніхто не може закинути мені отриману «по блату» оцінку. Вона перестала виносити мені мозок щодо фізики лише в старших класах, коли остаточно впевнилася, що вченого з мене не вийде. Втім, визначилися деякі успіхи в гуманітарних предметах, і в неї з’явилась надія, що внук не здохне під забором.

А тепер, бабусю, ти померла.

Я дивився на промерзле кладовище, на воронів, що приросли до голих гілок, на м’які спини старих у темних ватниках, на всю цю похмуру змію, що повзла до труни. «День пройшов, до смерті ближче»,— любила казати бабуся. Біля труни виростали нові й нові її друзі і колеги, цілували бабусю в туго натягнутого резинового лоба, дегустували її смерть. Коли я підійшов, то був вражений бабусиним обличчям, що навіки змінилося. В неї увійшла смерть, і бабуся стала чимось більшим, ніж була за життя. Вона воістину перетворилася на всезагальну вселенську долю. Її безхмарність досягла такої величі, за якою починалося благоговіння. Це була одна з найяскравіших хвилин мого життя. Я не відчував великого жалю за бабусею — вона була тим нудним і завжди недоречним у твоєму житті родичем, якого найсильніше любиш на відстані, але після того, як у неї ввійшла смерть, вона стала такою, що я мало не впав на коліна перед труною. Бабуся продемонструвала нам те, що чекає всіх та кожного, і я зрозумів, чому похорони споконвіку — масове дійство. Люди збираються, щоб привітатися зі смертю, потримати її руку, відчути її солодкувато-оцетний дух...

Після похорону я пив дешеву горілку на поминках у шкільній їдальні, закушував в’язкою заливною рибою, слухав спогади, навіть виголосив промову. І коли всі ми говорили про бабусю, то знов-таки говорили про щось значно більше за неї. Ми говорили про смерть, яку навідали сьогодні, але без пафосу, наче про щось буденне. І ця дивна суміш буденності і трагізму викликала химерну гаму почуттів — від жаху до захвату. На похорон прийшло всього п’ять її учнів. П’ять! А скількох вона випустила за свої сорок сім років шкільного стажу! Хто спився, хто сів, хто сторчався, а більшість просто втекли звідси назавжди, як я, як моя мама, як всі, хто мав сили звідси втекти. Красномайськ — саме таке місце, з якого втікаєш і більше не даєш про себе знати. Це недомісто якнайшвидше забувають, такий у нього діагноз.

Пізніше я вештався центром п’яний, зустрів трьох знайомих. З однією навіть не поздоровкався (це було взаємно), з іншим розговорився, з третім — однокласником Вітей Михайлюком — ще випив горілки в місцевій наливайці. Він залишився тут, працював на птахофабриці. Слухаючи сумні історії про місцеве життя, я вразився тому, як багато моїх друзів, приятелів, знайомих встигло померти. Упився до

Відгуки про книгу Новини - Андрій Любомирович Войницький (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: