Карпатське танго - Тетяна Пахомова
Шістдесят друзів-ліхтарів мовчки й без докорів освітлюють мій шлях додому. Тепер я часто згадуватиму їх і це нічне рандеву, перш ніж у мене коли-небудь знову виникне ідіотське бажання стати більярдною кулею підлих гормонів. Треба постояти, як отой укопаний стовп, і пустити світло думки у голову. Мої ревнощі заженуть особисту свободу Ізабель у клітку – це перший ліхтар… Огорожа недовіри роз’єднає наші душі – другий… Її «я» коли-небудь не витримає – третій… Того дня, коли Ізабель стане вільною, – а він таки колись настане, – у клітці опиниться вже моє «я». Його роздиратимуть демони жалю, спогадів і злоби. Маленький простір боротьби не вміщатиме нікого й нічого, що допомогло б вийти. Я ненавидітиму себе, усе і всіх… Особливо їх, закоханих – щасливих, усміхнених і задоволених. Тих, що триматимуть одне одного за руки, а не за душі… Адже схочу повернення в минуле, та ніяк не знайду ні виходу з клітки, ні машини часу для повернення. Нестиму отруту ненависті в собі. Впорскуватиму її невидимі молекули в погляди, слова, стосунки з іншими людьми. Навіть коли говоритиму не про кохання, а про політику, їжу, магазини, погоду… Вони запускатимуть ланцюгову реакцію роздратування, хамства, злості й болю в інших. Свобода світу починається з мене. Як і злість світу. Треба бути вищим за це. Як мій улюблений Пікуй. Він далеко. Шкода…
Піднімаю голову – черговий німий друг посилає світло осяяння: потрібно просто бути вищим за бруд і суєту, тоді й побачиш більше. Освітиш шлях і собі, і іншим – як оцей, п’ятдесят дев’ятий ліхтар… Проминаю шістдесятого «постового» – і здрастуй, моє тимчасове житло й мій душевний спокій. Сподіваюся, уже не тимчасовий. Одне вікно будинку вже світиться. Кому ж то не спиться? Над столом коло вікна схилився юнак. У світлі настільної лампи він зосереджено щось ладнає. З передранішніх сутінків двору мені добре його видно: хвилясте русяве волосся, правильні риси обличчя з якимись зовсім не розвинутими мімічними м’язами нагадують казкового П’єро з казки про Буратіно. Така ж чуттєва лінія губ. Раптом хлопчина підносить голову й спрямовує погляд у вікно. Подібність із П’єро таки цілковита: в очах повно якоїсь старечої задуми й болю. По-своєму він гарний, дуже гарний. Йому б пасували трагічно-романтичні ролі в кіно. І що з ним може бути не так?.. Раптом гримаса страху перекошує його лице. Саша різко зривається на ноги, затуляє обличчя руками й відсахується від вікна. Ну я й бовдур! Так злякав хлопця. Хоча… Що, він не знає, що в них у дворі вже понад місяць живуть квартиранти? Може, я просто вийшов подихати ранковим повітрям? Гм… Начувайся, Андрію: влетить тобі від мами-господині…
Сьогодні в нашій поліклініці особливий день. Усі в піднесеному настрої, жартують. У жіночок підмальовані губи, у чоловіків з’явився блиск в очах і покращилася постава. По черзі групами йдемо до бухгалтерії, там ставимо підписи й отримуємо зарплату. Здрастуйте, перші чесно зароблені гроші новоспеченого лікаря-інтерна! Сто двадцять карбованців приємно гріють душу. Та-а-ак… Сьогодні підемо з Ізабель до найкращого ресторану Львова – це мінус двадцятка. Сорок – оплата помешкання. Треба ще купити пристойні черевики: зима ж на носі… Пристойні – це тільки чехословацької фірми «Цебо», вартуватимуть вони теж сорок карбованців. Блиск в очах і запал споживача поступово згасають: що, двадцятка на все інше до наступної зарплати?.. Ізабель іще раніше намітила купити зі своєї зарплати пальто й чоботи. Халепа.
Зосереджено вивчаю обличчя навколо: і як вони всі виживають? Єфим Єгорович байдуже запихає не набагато більшу зарплатню до кишені піджака. І як йому вдалося придбати машину? Тепер вічно тільки й бурчить через неякісний бензин. Щойно розпочали випускати «жигулі» на основі італійського «фіата», а він уже придбав. Ну, та вже тридцять років видзьобує гроші з чужих ротів… Боже, і коли я назбираю отих п’ять із половиною тисяч? Напружую мізки й ворушу губами. Отож, якщо я три роки й дев’ять місяців не витрачатиму ні копійки, то… Ні, це нереально. Отож, якщо я заощаджуватиму половину зарплатні, то за неповні вісім років стану водієм. Сушена вобла із завжди голодним поглядом. У лискучому на колінах і дупі костюмі, у запраних сорочках із протертими комірами. До батьків не їздитиму: дорого… Брехатиму про страшенну зайнятість. На весілля до друзів, братів і сестрички, щоб зайвий раз не витрачатися, не піду, «хворітиму»… А якщо четвертину в місяць? Майже шістнадцять років вставати й лягати з цифрами в голові й чухати застарілий геморой від довгого клепання протезів.
Тепер я знаю, чого в нас люди в натовпі сірі й похмурі. Їхні голови зайняті арифметикою виживання: скільки на хліб, ковбасу, мешти собі й дітям, на меблі. А я ще й дивувався під час практики в психіатричній лікарні, звідки в нас так багато душевнохворих… Це від математики й телевізора. Він весь час розказує, як усім добре жити. А ти сидиш і напружено думаєш: «Де, де моє “добре”?.. Чому хтось може, а я – ні?..» На дріжджах того самоїдства мозок, що не знаходить відповіді, надимається й вибухає. Так і вся країна – суцільні кульпарки… От і добре, що я не житиму так. На Острові Свободи все інакше. Мабуть… Ні, точно не так. От на що треба відкладати – то це на шістдесят доларів. Саме стільки дозволено вивезти нам обом. Ну, ще із сорок, може, і сховаю… Так… ресторан сьогодні відміняється… Але натомість одну покупку зробити ну конче потрібно.
– Ой, Андрі! Яке ж то диво! – Моя казкова фея кохання сплескує в долоньки й підстрибує навколо столика, зусібіч оглядаючи нового члена нашої родини. – Як, як ми його назвемо?
– Соля, – несподівано для самого себе кажу я.
– Гарно… Соля, сонечко, крихітко ти наша… – примовляє Ізабель. – А це хлопчик чи дівчинка?
– Е-е… Навіть не спитався… Та навіщо це нам?
– Ну-у-у… Ти, Андрі, думаєш, що їжа – це все? Це ж жива істота, а не забавка, – випинає губки дружина. – Якби тебе отак у кліточку, тобі б як було?
– Не хочу в кліточку… Хіба з тобою… Згодом купимо йому чи їй компанію, обіцяю.
Товстун Соля сидить у дерев’яній кліточці, втиснувшись у купку сіна, і роздивляється блискучими оченятами-намистинками навкруги. Насипаю трішки насіння соняшника. Пухнаста оранжево-біла кулька відновлює
