Карпатське танго - Тетяна Пахомова
У нашій країні й досі тема сексу відсутня, бо його нема й не може бути в країні високих людських ідеалів. Тож знань про ЦЕ не існує. Мовчанкою старанно обходять відверті давньогрецькі ілюстрації, античні статуї, індійське мистецтво досконалого кохання. Найсексуальніша частина тіла радянської людини – очі. І в кіно, і в піснях. У кіно краще очі єврейські – такі, як у Тетяни Самойлової чи Фаїни Раневської: мовчання пережитого болю сотень поколінь генетично зробило їхній погляд промовистішим за слова. А момент першого пізнання плоті автоматично запускає всіх на орбіту вічного й неземного кохання… І в кіно, і в піснях… Тільки не в дійсності. Залишається нездоланна сила фольклору. Домисли й здогади на тему кохання на тисячах ось таких лав стають народними знаннями. Те, що народилося сьогодні на ослоні й зайшло в мої вуха, смішне й недолуге. Ну та не може чоловік все життя, до глибокої старості радіти кубку, який виграв нехай навіть під час дуже складних змагань замолоду! Ні, я так більше дійсно не можу… Щоб не чути двох апологетів сучасної моралі, швидко ставлю платівку Хуліо Іглесіаса. Спочатку його чуттєвий голос проникає в усі закутки душі й змушує вібрувати в унісон із ним чистою любов’ю. Так може співати тільки він – колишній талановитий футболіст, що дивом вижив після важкої аварії. Біль, кохання й жага до життя бринять у кожній ноті. Швидко вловлюю вже деякі знайомі іспанські слова й тихо підспівую. Щемливий голос Іглесіаса навіть змушує замовкнути на деякий час двох мотрон неподалік від мого вікна.
– Перепрошую, а майстер Саша тут живе? – проривається крізь пісню жіночий голос із вулиці.
– Тут, тут, – зривається з лавки моралі моя господиня.
– А можна його покликати? У мене тут праска є до ремонту… – приязна жіночка очікувально дивиться на пані Галину.
– Ой ні, панунцю… Він, розумієте, хворий. Не хоче, щоби його люди бачили, розумієте? Я його мама, – по-змовницьки стишується господиня. – Давайте мені, я йому занесу, – приймає пакунок з усвідомленням своєї значущості посередника й зникає в будинку.
За кілька хвилин виходить.
– Завтра ввечері зайдіть. То буде вартувати два карбованці. Влаштовує вас?
Жінка киває головою й прощається. Пані Галя опускається на лаву й зітхає:
– Отак воно і є… І де серед тих розпусниць ще й хворій дитині дружину надибати? Ну, обділив його Бог, то таке. Але руки ж золоті має. Що, не міг би сім’ю утримувати? Та міг би. Але де ти тепер нормальну дівку знайдеш? Бо як воно слабе, бідне, то що, права на щастя вже не має? – Пані Галя замовкає.
Дві тітоньки з гіркотою дивляться поверх паркана на міську обитель несправедливості й розпусти. У вікні за їхніми спинами бовваніє темний силует Саші. Він слухає розмову мами й сусідки. Я його ще не бачив, хоча живу тут уже понад місяць. Він якийсь невидимка. А може, справді важко хворий – у візку чи каліка?.. Мама його дуже жаліє. Ну, на те вона й мама.
– Добре, пані Іванцю… Приємно було з вами поговорити, – порушує мовчанку моя господиня. – Мушу збиратися на службу замість Саші. Завтра обов’язково приходьте. Добра сусіда вартісніша від родини, направду, – улесливо зазирає в очі коліжанці-порадниці.
Пані Іванка неквапно віддаляється, несучи свої масивні надбання, обтягнуті байковим квітчастим полем неймовірних кольорів, а пані Галя збирається на роботу. У нашій країні є робота для всіх. Вона і право, і обов’язок. Не хочеш працювати – тебе змусять. Або запроторять до в’язниці як трутня. Творчий, кажеш? Тоді йди у творчу спілку – письменників, журналістів, художників. Для обліку й тримання під контролем. Чомусь навіть важкохворий Саша має працювати. Чи він не важкохворий?.. Не знаю. Та його любляча мама йде замість нього в ніч сторожувати на склад продтоварів. У сутінках вона розминається з чоловіком, який тільки-но повертається з роботи.
– Вечеря на столі, Степане, – повідомляє сухо й заклопотано, закриваючи хвіртку.
Чоловік байдуже киває головою. Це він чує щовечора. Розставання не напружує їх, а навіть, здається, навпаки. А от мені б так хотілося, щоб моя Ізабель сьогодні була вдома. Лежала на ліжку й мило щебетала по-іспанськи… А я б удавав, що не все зрозумів… Співав би їй, як… Ну, не так, як Хуліо Іглесіас, а як його троюрідний кузен, то точно. Або як Каміло Сесто після ангіни.
Під тиху мелодію ненадовго засинаю. Прокидаюся, вимикаю програвач. За звичкою визираю у вже чорне вікно. Дві темні постаті пройшли повз – від хати до хвіртки. Невже злодії? Приглядаюся й прислухаюся. Ні, це мій господар Степан проводжає якусь жінку. Вони похапцем обіймаються. Жінка стиха задоволено говорить:
– Файний ти, Степане… Приходь до мене завтра зранку. Вгощу тебе канапкою з «Докторською» ковбасою: заслужив. Бувай… – тихенько промовляє й зникає за парканом.
Спочатку ошелешено перетравлюю побачене, далі всміхаюся сам до себе й лягаю спати. От тобі й ветерани сексу. Чудять, як молоді… А що вже молодим казати! Як там моя Ізабель? Незрозуміла тривога й ревнощі відганяють мій сон – його вже не буде. Встаю, швидко натягую одяг і підтюпцем біжу до своєї дружини. Щоб відкинути дурні думки, уголос рахую ліхтарі на шляху. Півгодини, шістдесят ліхтарів, і я, Отелло Зайчук, на місці. Прослизаю повз охоронця, лечу сходами й порожніми коридорами. Третя ночі – навіть хронічне безсоння провалюється в дрімоту. Тихо прочиняю двері ординаторської. Моя гарненька дружина спить на кушетці, згорнувшись калачиком. Як би я тебе зараз поцілував у ті розтулені губки – для початку… Раптово мені стає соромно за дурні підозри.
