Кулінарні фіґлі - Марія Василівна Матіос

– Котра? З квітками? Та то ж дружка, не видите, стоїть коло молодої!

– Ото сарака дівчинина! Де собі молодого знайде?

– Не видите, що вже знайшла?

– Та він їй акурат до пупа буде!

– Аби чоловік добрий, а решта пусте…

* * *

– А-ну лиши дивитися у тарелі: дивися, головиха сільради зі своїм на весілля прийіїіла.

– По музиці, що довго грала, я давно зрозумів, хто прийшов…

– х -

– Кумо, у нас корова цеї ночі бичка вчинила.

– О, а у нас теличку.

– То будемо ще й сватами?

– Свахо!

* * *

– Що не край, – то звичай. У вас, бачу, народ живе з викликом.

– А як? Як один будує хату 10x12, то сусід будує 11x13, а ви придивіться до пивниці цього господаря. По розмірах у нас у Губках клуб таких розмірів, як ця пивниця.

* * *

– … А я питаю її: «Душко солоденька, продавщице, а що ці чоботи такі дорогі?»

– А вона як визвіриться на мене: «Ви що, вуйку, з Паркалаби чи неграмотні? Не видите, що на одному чоботі написано 8 рублів і на другому 8. Платіть 16 рублів та й чиста година, бо ще на базу маю їхати…»

– Та що це? От у мене у лісосплаві був перевіряючий з міністерства! Копався, копався в документах, годували-поїли, а вже як везли на станцію у Чернівці, то стали отам у Петрашах, коло каменя, знаєш, там є камінь, на жабу похожий? А перевіряючий так довірливо питає голову лісокомбінату: «Ну, все у вас у порядку. І природа гарна. І люди. Але я ось думаю і одного не можу збагнути: як усе ж таки зустрічні дараби розминаються одна з одною?»

Ну, зрозуміли ми, з ким справу мали, то я й відповів йому на повному серйозі: «А дуже просто: одна дараба заходить у прибережні луги, а друга пливе собі далі».

* * *

– … А я його питаю: «Дєд, то правда, що у вас на хаті є дідько? Який він із себе?» А він мені, зростку би не мав, дай Боже: «Такий акурат, як твій зять.

Так що маєш готового дідька у себе в хаті».

* * *

– Але скажіть по правді, Василю, був у вас гріх із Калиною?

– Гм… Хто чужого не хоче, аби й свого не мав… Але нащо уповідати, як самі знаєте? Я ще не знаю, а ви вже…

* * *

– Але що шахравий народ – то шахравий. Привозить мені Безрозмірний фіру зеленої маси на вагу. Мой, брє… аж дві тонни. Щось тут, думаю, нечисто. А-ну, кажу, трохи відкиньте трави на землю, бо вага не ловить. А він сюди-туди… А я руку шурх під траву – а там половина фіри каміння. То ти, кажу, не лиш ростом безрозмірний, але й розумом?

– х -

– Файну жінку привіз Гридько з долу…

– Що-що, Йванку?! Таже то пуста баба – як дріт іржавий. Я вже рано від корови з Улоги йду, а вона лишеньки перед хати потягається нечесана та ще в такім халаті, як фіранок, що можна аж до Чорногори все видіти!

– То тобі так банно, що у них пізніше корова доєна, чи й собі такого халата хочеш, щоби сусіди крізь нього аж до Чорногори виділи?

* * *

– Але хто би то міг повірити, що така гонорова молодиця, як Варвара, візьме собі за чоловіка такого, як вівця мотилишна!

– Е-е-е, не скажіть… Жінка, як сама, – аби в церковних ризах ходила, то вона ніхто, а як має чоловіка, то аби мотузом був підперезаний, але то таки чоловік.

ГУЦУЛЬСЬКИЙ ҐЕРДАН

Відчуваю, що після такої словесної смакоти, ви не відмовилися б і від чогось такого гуцульського, екзотичного. О, так. Без гуцульських страв ця книжка не буде повною і такою смачною. І знаєте чому? Та тому, що я гуцулка. А Ви знаєте, що свій до свого по своє. І цю формулу придумали не тільки для реклами вітчизняного пива.

Гуцули – люди витривалі. Невибагливі. Неперебірливі. Але смак і тонкощі кулінарної майстерності знають не гірше, ніж тонкощі мосяжництва, писанкарства, різьбярства, лісівництва і т. ін.

Передати всю картину і дух, блиск і злиденство гуцульського краю – це значить посягнути на монополію наукових розвідок Володимира Гнатюка, Володимира Шухевича чи Раймонда Фрідрі– ха Кайндля.

Я, як відомо, на жодні авторитети не зазіхаю, але свою нішу маю. Отож, хочу доповнити прога-

лину в оповідях про гуцулів, а саме, подати, кілька штрихів до їхнього кулінарного портрета. І не звинувачуйте мене, будь ласка, в несистемному підході до цієї справи. Я, на щастя, не науковець. Сприймайте мої зусилля, як окрушини моєї великої землячки Ірини Вільде: одним пензликом-словом – і вся картина зрозуміла.

Ви чудово знаєте, що для гірських людей осібно в календарі існують свята. Не будемо вдаватися у тонкощі досліджень, чого для гуцулів у релігійних святах більше – поганства чи християнства. У контексті цієї книжки тримаймо в умі, що їжа для гуцула – це додатковий штрих для витривалості і доброго здоров'я. Але заодно – і продовження природної феєрії фарб, фантазії, ландшафтів.

Не вірите?

Перевірте!

Ось візьмімо таку смачну страву, як гуцульський ґердан.

Ви бачили справжній ґердан – прикрасу із намиста для жіночої шиї? Я обожнюю ґердани і маю їх кілька.

А тепер спорудіть кулінарний ґердан, яким я частую своїх гостей.

А для того, щоб іще й скуштувати його, робіть зі мною, робіть, як я, робіть краще від мене.

Беріть велику плоску тарілку. На середину переверніть догори дном літрову банку. А тоді майструйте їстівний ґердан, викладаючи продукти так, щоб дотриматися форми цієї прикраси.

Хто не може побачити на очі, хай уявляє: ґердан має форму розірваного кола, завуженого до верху (начебто для защіпки на шиї) і дещо розширеного донизу.

А щоб дотриматися форми, «намалюйте» зовнішні краї ґердана майонезом, тоді Ви не вийдете у нейтральну «смугу» тарілки.

Отже, на дно тарілки викладаємо відварене і порізане кубиками м'ясо курки.

Далі на великій тертці натираємо відварену картоплю.

Поливаємо майонезом.

Тоді нарізаємо кубиками або ж тремо на тертці відварений червоний буряк.

Поливаємо майонезом.

Притрушуємо подрібненими горіхами і чорносливом.

Зверху покриваємо майонезом.

Нарізаємо чи натираємо моркву.

Зверху знову кладемо курятину.

Змащуємо майонезом.

Ну як? Ви дотримали форми ґердану?

Добре. Але ж форма – ще не все. Як правило, прикраса «гуцульський ґердан» виграє всіма кольорами. Такою ж має бути і страва.

Як цього досягти? Просто.