Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк
Равік помітив, що чарка в Джоан порожня.
— Скидаю перед вами шапку, — мовив він. — Як-не-як, а це подвійний кальвадос. Хочете ще один?
— Так. Якщо ви маєте час.
Равік здивувався — чого б це він не мав часу? Тоді згадав, що Джоан бачила його востаннє з Кет Гегстрем. Він глянув на неї. Її обличчя нічого не зраджувало.
— Я маю час, — відповів він. — Завтра о дев’ятій у мене операція, і це все.
— І ви можете оперувати, коли так допізна засиджуєтесь?
— Можу. Одне одному не заважає. Я звик. Та й операції в мене не щодня.
Офіціант знов налив чарки. З пляшкою він приніс пачку сигарет і поклав на столик. «Лоран», зелені.
— Ви ж бо й минулого разу їх замовляли, правда? — переможно спитав він Равіка.
— Геть забув. Але ви знаєте краще за мене. Я беззастережно вірю вам.
— Правда, — мовила Джоан. — Ми замовляли тоді «Лоран», зелені.
— Бачите, дама має кращу пам’ять, ніж ви, пане.
— Це ще не відомо. В кожному разі, сигарети нам знадобляться.
Равік відкрив пачку й подав її Джоан.
— Ви мешкаєте в тому самому готелі? — спитав він.
— Так. Тільки перебралася в більшу кімнату.
Зайшло кілька водіїв. Вони сіли за сусідній столик і завели голосну розмову.
— Може, підемо? — спитав Равік.
Джоан кивнула головою.
Він підкликав офіціанта й розрахувався.
— Вам справді не треба вертатися в «Шехерезаду»?
— Ні.
Він подав їй манто. Джоан не надягла його, тільки накинула на плечі. Це була дешева норка, може, навіть штучна, — але на Джоан вона не здавалася дешевою. Дешеве лише те, що носиш без почуття впевненості в собі, подумав Равік. Він не раз уже бачив справжніх соболів, що здавалися зовсім дешевими.
— Ну, а тепер доправимо вас до вашого готелю, — сказав Равік, коли вони вийшли надвір, на тихий дощ.
Вона повільно обернулася.
— Хіба ми йдемо не до тебе?
Задерши голову, вона дивилася знизу на нього. Її обличчя, освітлене ліхтарем перед дверима, було зовсім близько. На косах блищали дрібні краплі дощу.
— До мене, — сказав він.
Під’їхало таксі й спинилося. Водій трохи почекав. Потім цмокнув язиком, гучно ввімкнув швидкість і поїхав далі.
— Я чекала на тебе. Ти знав про це? — спитала Джоан.
— Ні.
Світло ліхтаря відбивалося в її очах. Погляд тонув у них, наче в криниці. Вони здавалися бездонними.
— Я тебе побачив сьогодні вперше, — сказав він. — Раніше то була не ти.
— Ні, не я.
— Раніше взагалі нічого не було.
— Не було. Я нічого не пам’ятаю.
Він відчував легенькі приливи й відпливи її подиху. Той невидимий, невагомий подих, ніжний і тремтливий, плив йому назустріч, сповнений готовності й довіри, — чуже життя серед чужої ночі. А ще він раптом відчув, як у нього в жилах пульсує кров. Вона все прибувала й прибувала, і була вже не тільки кров'ю, а самим життям, сотні разів проклятим й однаково бажаним, утраченим і знов віднайденим… Ще годину тому — суха пустеля, гола й невтішна, просякнута минулим, а тепер — знов бурхливий плин, знов близько та загадкова мить, якої він уже ніколи не сподівався. Він знов був першою людиною на березі моря, і з глибини зринало щось біле й осяйне, питання й відповідь заразом, воно все напливало й напливало, і перед очима знялася буря…
— Тримай мене, — сказала Джоан.
Він глянув у те відхилене назад обличчя і обняв її. Її плечі попливли йому назустріч, немов корабель, що поспішає до гавані.
— Тримати й далі тебе? — спитав він.
— Так.
Вона притулила долоні йому до грудей.
— Я вже тебе не пущу.
— Добре.
Біля них загальмувало друге таксі, черкнувши об край тротуару. Водій із довгими, білими, як льон, вусами незворушно дивився на них. На плечі в нього сидів песик у плетеній жилетці.
— Поїдемо? — хрипко сказав він.
— Глянь, — мовив Равік. — Він ні про що не здогадується. Не помічає, що нас торкнулось диво. Дивиться на нас і не бачить, що ми змінилися. Який божевільний світ: ти можеш обернутися в архангела, в блазня, в злочинця, і ніхто цього не помітить. Та коли в тебе відірветься гудзик — помітять усі.
— Він не божевільний, а добрий. Не турбує нас, хоче, щоб ми лишилися самі собою.
Равік подивився на неї. Ми, подумав він. Яке слово! Найтаємничіше слово на світі.
— Поїдемо? — нетерпляче прохрипів водій, уже голосніше, й закурив сигарету.
— Сідаймо, — сказав Равік. — Цей не відчепиться. Досвідчений.
— Нащо нам їхати. Ходімо пішки.
— Але ж починається дощ.
— Який там дощ. Це туман. Я не хочу сідати в машину. Хочу йти з тобою.
— Добре. То я хоч поясню йому, в чім річ.
Равік підійшов до таксі й сказав кілька слів водієві. Той розцвів усмішкою, галантно помахав рукою Джоан, як уміють у таких випадках тільки французи, й поїхав.
— Як ти йому пояснив усе? — спитала вона, коли Равік вернувся.
— Грошима. Найпростіший спосіб. Ті, хто працює вночі,— всі циніки. Миттю збагнув. Поставився до нас прихильно, але з відтінком поблажливої зневаги.
Джоан, усміхнувшись, пригорнулася до нього. Равік відчув, як у ньому розпукалось і розцвіло щось тепле, лагідне, безмежне, щось таке, що безліччю рук потягло його вниз. Ноги раптом стали надто малою, ненадійною опорою, було нестерпно тяжко стояти отак, кумедно випроставшись, насилу утримуючи рівновагу, замість того щоб забутися, зануритись у глибину, скоритись воланню тіла, покликові з сивої давнини, коли ще нічого не існувало — ні розуму, ні нерозв'язних питань, ні мук, ні сумнівів, а було саме лише темне щастя крові.
— Ходімо, — сказав він.
Вони рушили під дрібним дощем порожньою сірою вулицею, і, коли дійшли до кінця, перед ними зненацька відкрилася велика, безмежна площа, а на ній знову важко здіймалася вгору сіра, ніби вилита зі срібла, Тріумфальна арка.
IX
Равік повернувся до готелю. Вранці, коли він виходив, Джоан ще спала. Він сподівався вернутись за годину, а загаявся на три.
— Агов, докторе! — гукнув його хтось на сходах між другим і третім поверхом.
