Незнайомка з Вілдфел-Холу - Енн Бронте
– Але я маю покинути це місце, Фредеріку, – сказала вона, – я ніколи не зможу бути тут щасливою… хоч як по правді, я ніде вже не буду щасливою! – додала вона з безрадісним сміхом.
– А де ти зможеш знайти краще місце? – відповів він. – Воно самотнє і так близько від мене.
– Якби ж то вони дали мені спокій!
– Хоч куди ти поїдеш, Гелено, скрізь будуть ті ж самі прикрощі. Я не можу втратити тебе: я муситиму їхати з тобою; і скрізь будуть дурні, які пхають свого носа до чужих справ.
Отак вони повільно пройшли повз мене алеєю, і хоч я більше нічого не чув з їхньої розмови, та бачив, як він поклав руку їй на талію, а вона обняла його за плечі, – а потім увіччю мені потемніло, а голова пішла обертом: хитаючись, я пішов звідтіля, переліз через огорожу, а потім упав долілиць на землю і лежав там, не тямлячи себе від гніву і відчаю, – не знаю, скільки я там пробув, либонь, довгенько-таки, бо, трохи заспокоївшись від гіркого плачу і поглянувши на місяць, що сяяв так спокійно і безтурботно, підвівся і пішов додому.
Двері були вже замкнені. Всі полягали спати. Не спала тільки матуся – вона відчинила мені й зустріла цілою зливою запитань і докорів.
– О Гілберте, де ж ти був? Заходь і сідай вечеряти. У мене все готове, хоча ти цього й не заслуговуєш, бо так налякав мене, пішовши із дому сьогодні увечері. Пан Мілворд був дуже… О Боже, та що це з моїм хлопчиком – він, здається, занедужав! Що сталося, Гілберте?
– Нічого, нічого… дайте мені свічку.
– Хіба ти не вечерятимеш?
– Ні, я хочу лягти у ліжко, – сказав я, беручи свічку і запалюючи її від тієї, яку вона тримала в руці.
– О Гілберте, ти тремтиш! – вигукнула моя схвильована матуся. – Який ти блідий! Скажи мені, що з тобою? Що-небудь сталося?
– Це пусте, – вигукнув я, тупнувши ногою з досади, що свічка не запалювалася. Потім погамував роздратування і докинув: – Я йшов дуже швидко, от і все. На добраніч, – і рушив до спальні, проігнорувавши материне:
– Йшов дуже швидко? А де ти був?
Матуся йшла слідком аж до дверей моєї кімнати, засипаючи мене порадами, що стосувалися здоров’я, та я вблагав її дати мені спокій і зрадів, коли двері за нею зачинилися. Проте я не вклався спати, а почав нервово ходити туди-сюди кімнатою, знявши черевики, щоб мати не почула. Але дошки рипіли, а вона була пильною. За чверть години вона вже знову була під дверима.
– Гілберте, чому ти не в ліжку – ти ж сказав, що хочеш лягти?
– А нехай йому! Вже лягаю.
– Але чому ти це робиш так довго? Ти про щось думаєш, правда ж?
– Ради Бога, дайте мені спокій і спіть собі.
– Чи не ота місіс Грем так тебе непокоїть?
– Ні, ні, кажу ж вам – це – пусте.
– Молюсь Богу, щоб це була не вона! – зітхнувши, пробурмотіла матуся й пішла собі, а я впав на ліжко, лютий на неї за те, що вона позбавила мене останньої втіхи.
Ще ніколи я не переживав такої довгої безсонної ночі. Проте над ранок сум’яття моїх думок почало переростати у якісь гарячкові марення, і врешті я заснув. Та гірким було моє пробудження – я розплющив очі й утямив, що життя порожнє чи навіть гірше, ніж порожнє, бо переповнене мукою і стражданнями, я згадав, що мене ввели в оману, позбавили надії, моє кохання розтоптали, а моя подруга виявилася не янголом, а справжнісіньким дияволом. Краще б я й не засинав!
Був похмурий ранок, у вікно барабанив дощ. Попри кепську погоду я одягнувся і вийшов із дому – не для того, щоб заглянути на ферму, а щоб трохи остудити голову і на сніданок прийти з незворушним обличчям. Якщо я намокну, то це буде причиною, що пояснюватиме відсутність апетиту, якщо застуджуся, то цим можна буде пояснити похмурий настрій і пригніченість, які ще довго будуть відбиватися у мене на обличчі.
Розділ XIII
– Мій любий Гілберте, мені хочеться, щоб ти був люб’язнішим, – сказала за кілька днів моя матуся. – Ти кажеш, що з тобою все гаразд і не сталося нічого, що могло б засмутити тебе, і все ж я ніколи не бачила людини, яка б змінилася так, як ти за ці останні кілька днів. У тебе ні для кого немає доброго слова – ні для друзів, ані для незнайомців, ні для рівних, ні для нижчих від тебе. Мені хотілося б, аби ти трохи стримував це.
– Стримував? Що?
– Ну, свій дивний настрій. Ти не уявляєш, як це тебе псує. Я впевнена, що кращої вдачі, ніж та, що у тебе від природи, не існує, якби ти тільки чесно поводився: тож тут у тебе немає ніяких виправдань.
Поки вона висловлювала свій протест, я узяв книгу і, поклавши її перед собою, вдав, ніби читаю, – і виправдати себе я не міг, і помилки свої не хотів визнавати, та й узагалі нічого не хотілося мені казати. Проте матуся почала умовляти мене, а тоді погладила по голові; я вже почав був ставати слухняним хлопчиком, аж усе зіпсував мій брат. Він вигукнув:
– Не торкайтеся його, мамо! Він вкусить! Це справжній тигр у людській подобі. Я вже махнув на нього рукою – фактично, зрікся його та й годі. Днями він мало не проламав мені черепа, бо, щоб розважити його, я наспівував гарненьку мирну любовну пісеньку.
– О Гілберте! як ти міг? – вигукнула мати.
– Я звелів тобі припинити ґвалт, ти ж знаєш, Фергусе, – сказав я.
– Так, але коли я запевнив тебе, що мені зовсім не важко співати і перейшов до наступної строфи, гадаючи, що вона, можливо, сподобається тобі більше, ти ухопив мене за плече і так ударив об стіну, що я гадав, ніби одкусив собі язика, а довкруж усе заляпане моїм мозком; і коли я приклав руку до голови і побачив, що череп цілий, то подумав, що це просто диво. Ох, бідолахо ти! – зітхнувши, додав він. – Твоє серце розбите, а голова…
– Ану замовкни! – вигукнув я з такою люттю, що моя мати, перелякавшись за Фергуса, вхопила мене за руку і почала благати, щоб я не чіпав його, а він тим часом неквапливо вийшов із кімнати, тримаючи руки в кишенях та зухвало наспівуючи: «Чи ж винен
