Місто Страшної Ночі - Редьярд Джозеф Кіплінг

— В оцього? — перепитав Чігун. — Та де! В нашому селі на нього жодна жінка й глянути не схоче. Краще вже за його слона заміж вийти!

1 зневажливо пирхнув. А Діса все голосив.

— Гляди, бо перепаде, — сказав плантатор. — Іди до роботи!

— Ну, то я скажу правду, як перед Богом, — у пориві натхнення пробелькотів Діса. — Я не напивався вже два місяці. Я хочу піти, щоб надудлитися як слід десь далі звідси, від цієї священної ділянки, й не наробити тут бешкету.

На хазяїновому обличчі майнула усмішка.

— Коли вже ти, Дісо, сказав правду, — промовив він, — то я б радий тебе відпустити, якби ж тільки хто міг дати раду твоєму слонові без тебе. Ти ж знаєш, що він тільки тебе слухається.

— Щоб ви, сяйво небесне, сорок тисяч років жили! Я ж піду тільки на десять маленьких деньочків. А потім повернуся, вірою своєю, і честю, й душею присягаюсь. А на цей коротенький час… чи дозволить мені неборожденний покликати Моті Ґаджа?

Діставши дозвіл, махаут пронизливо крикнув, і на відповідь могутній іклач виплив із холодку під купою дерев, де він посипав себе пилюкою, дожидаючи володаря.

— Світло мого серця, захиснику п’яних, горо сили, схили своє вухо! — сказав Діса, ставши перед ним.

Моті Ґадж схилив до нього вухо й привітав його хоботом.

— Я йду, — сказав Діса.

Моті Ґадж блиснув очицями. Він любив тинятись без діла, як і його хазяїн. Адже тоді можна зривати понад дорогою то се, то те смачненьке.

— А ти, стара сердита свинюко, зостанешся тут і працюватимеш.

Блиск у очах Моті Ґаджа погас, хоч слон і силкувався не показувати невдоволення. Він ненавидів корчувати пні, бо в нього тоді боліли ікла…

— Я піду на десять днів, солодкий мій! Підійми праву передню ногу, і я це тобі закарбую на ній, ти, кострубата жабо з висохлої ковбані! — Діса взяв кілок від намету й десять разів ударив Моті Ґаджа по ратиці. Слон хоркнув і переступив з ноги на ногу.

— Десять днів, — сказав Діса ще раз, — ти працюватимеш, тягатимеш колоди й корчуватимеш пеньки, а Чігун, оцей от чоловік, тобі наказуватиме. Підніми Чігуна й посади собі на шию!

Моті Ґадж загнув хобота гаком, Чігун поставив туди ногу, і слон підкинув його собі на шию. Діса подав Чігунові важкий анкас — залізне слоняче стрекало.

Чігун гепнув ним по Моті Ґаджевій голові, як мостильник гепає молотком по каменюці.

Моті Ґадж засурмив.

— Тихо, ти, вепре з дикої пущі! Чігун буде твій махаут на десять днів. А зараз попрощаймося, серце моє! Царю мій, владарю мій! Самоцвіте між слонів, лілеє табуна, бережи своє неоціненне здоров’я і будь чемним слоном. Прощавай!

Моті Ґадж обвив Дісу хоботом і двічі підняв його вгору. Така була в нього манера прощатися.

— Тепер він працюватиме, — сказав Діса хазяїнові. — Можна мені йти?

Плантатор кивнув головою, і Діса щез у лісі. А Моті Ґадж вернувся тягати пеньки.

Чігун був з ним дуже ласкавий, та однаково він почував себе самотнім і нещасним. Чігун дав йому грудку смачних приправ і чухав його під губою. Чігунів малий синочок ластився до нього ввечері, а Чігунова жінка називала його «рідненький мій»; та Моті Ґадж був старий парубок натурою, як і Діса. Він не розумів принад родинного життя. Він скучав за світлом очей своїх, за вечірньою квартою араку і за п’яною дрімотою, за шаленими побоями і за шаленими пестощами.

Одначе працював він добре, і плантатор дивом дивувався. А Діса тинявся дорогами, поки спіткав весільну процесію із своєї касти, пристав по неї і в гульні, танцях, пиятиці врешті згубив лік дням.

Зазоріло на одинадцятий день, а Діса не вернувся. Моті Ґаджа відв’язали з припони до денної праці. Він вийшов із загороди, оглянувся довкола, знизав плечима і подався геть, мов за якимось своїм ділом.

— Гей! Агей! Вернися! — загорлав Чігун. — Вернись та посади мене собі на шию, виплодку гори! Вернись, квітко пагорбів! Окрасо Індії, спинись, бо я повідбиваю всі ратиці на твоїх товстих ногах!

Моті Ґадж тільки тихенько забурчав, але не послухався. Чігун наздогнав його з мотузкою і налигав. Та слон наставив уперед вуха, а погонич знав, що це означає, хоча й пробував ще вгамувати слона погрозами.

— Ану, не дуже в мене! — крикнув він. — Гайда до загороди, бісів сину!

— Гр-р-румф! — відповів слон, і цього, разом з нашорошеними вухами, було досить.

Моті Ґадж. так би мовити, заклав руки в кишені й пішов тинятися по вирубці, жуючи гілку — ніби це він копирсався в зубах — та глузуючи з решти слонів, що саме взялись до роботи.

Чігун доповів про все хазяїнові, і той вибіг надвір, люто ляскаючи собачим батіжком. Моті Ґадж ушанував білого чоловіка тим, що з грізним «гр-р-румф!» прогнав його чверть милі по вирубці і загнав на веранду, а тоді спинився перед домом, аж трусячись увесь зі сміху, як уміють слони.

— Налупцюймо його, — сказав плантатор. — Треба дати йому такої прочуханки, щоб пам’ятав. Дай Кала Наґові й Назімові по дванадцять футів ланцюга, і нехай відважать йому разів з двадцять.

Кала Наґ — тобто Чорний Змій — і Назім були два найбільші слони в табуні, і одним з їхніх обов’язків було виконувати суворіші покарання, бо ж людина неспроможна як слід побити слона.

Вони взяли в хоботи по уривку ланцюга і, брязкочучи ними, посунули до Моті Ґаджа, щоб узяти його в шори з двох боків. Моті Ґадж іще зроду, за всі свої тридцять дев’ять років, не куштував ланцюгів, то й надалі не мав охоти. Отож він чекав, крутячи головою на обидва боки та приміряючись, куди можна глибше всадити ікло в гладкий Кала Нагів бік. Кала Наґ не мав іклів, і хоча ніс у хоботі ланцюг — знак влади, — та в останню хвилину обминув Моті Ґаджа здалеченька, вдаючи, ніби носиться з ланцюгом так, для забавки. Назім теж повернувся й рушив назад. Того ранку йому не хотілося битись; отож Моті Ґадж зостався сам, з нашорошеними вухами.

Хазяїн, побачивши, що нічого не вдіє, дав слонові спокій, і Моті Ґадж подався назад — з власної охоти інспектувати вирубку. Неприв’язаному слонові, що не хоче працювати, не легше дати раду, ніж вісімдесятитонній гарматі, що під час бурі зірвалася зі свого місця на кораблі. Він плескав старих друзів по спині та допитувався, чи легко вириваються пеньки; він теревенив про тяжку працю та про невід’ємне право слонів на довгий обідній відпочинок; і отак, тиняючись по ділянці, підривав лад у праці