Місто Страшної Ночі - Редьярд Джозеф Кіплінг

і коли, вискочив з хомута й зірвав покрівлю, а разом з покрівлею завалилось півзадньої стіни, і все впало на нашого вола та й перебило йому спину. Отак ми зостались і без хати, і без олійниці, і без вола — брат, та я, та сестра, що на очі не бачила. Тоді ми побралися за руки й пішли плачучи з села навмання, полями; а всіх грошей у нас було сім ан і шість пайс. А в краю був голод. Я не знаю, як той край зветься. Тоді якось уночі, коли ми заснули, брат мій забрав ті п’ять ан, що в нас лишилися, і втік. Я не знаю, куди він пішов. Хай на нього впаде батьків проклін. А ми з сестрою пішли далі по селах, просячи їсти, та люди не мали чого нам дати.

Всі казали тільки: «Йдіть до англійців». Я не знаю, що то за англійці, та мені сказали, що вони білі видом і живуть у наметах.

І я пішов далі; а куди ми йшли, вже не скажу. І їсти вже не було чого ні мені, ні сестрі. А тоді раз увечері, у велику духоту, вона все плакала та просила їсти, і ми натрапили на колодязь. Я сказав їй, щоб сіла на цямрину, та й зіпхнув її вниз, вона ж бо не бачила очима; а краще вмерти, ніж голодувати.

— Ай! Ай-яй! — хором застогнали жінки конюхів. — Він зіпхнув її в колодязь, бо краще вмерти, ніж голодувати!

— Я б і сам туди скочив, та вона була ще жива й гукала мене з колодязя, то я злякався й кинувся навтьоки. А тоді з поля прийшов якийсь чоловік і сказав, що я вбив її й запоганив колодязь, і вони повели мене до англійця в наметі, білого й страшного, а той відіслав мене сюди. Але свідків не було, і краще вмерти, ніж голодувати. Та й однаково вона очима не бачила і була лиш мала дитина.

— Лиш мала дитина? — підхопила дружина старшого конюха. — А що ж ти таке — кволий, як курча, й дрібний, як одноденне лошатко?

— Я? Я був голодний, а тепер ситий, — відказав Тобра, простягаючись у пилюці. — І я хочу спати.

Конюхова дружина вкрила його попоною, і малий Тобра заснув сном праведника.

Крізь вогонь

Поліційний офіцер їхав верхи гімалайським лісом, попід замшілими дубами, а за ним трюхикав його ординарець.

— Негарне діло, Бір Сінху, — мовив поліцай. — Де вони?

— Дуже негарне, — відповів Бір Сінх. — А вони… вони тепер, напевне, печуться у вогні, гарячішому, ніж можна розпалити з ялинових дров.

— Сподіваюся, що ні, — сказав поліцай. — Адже, як відкинути різницю між народами, це та сама історія Франчески да Ріміні, Бір С інху.

Та Бір Сінх нічого не знав про Франческу да Ріміні, отож він мовчав, поки доїхали до вуглярської вирубки, де над купою білого вугілля, догоряючи, тихенько посвистували тремтливі вогники: фіть-фіть-фіть… Мабуть, у повному розпалі то було величезне вогнище. Аж у Донга-Па, по той бік долини, люди бачили, як воно пломеніло в нічному мороці, і казали, що то, мабуть, вуглярі в Код-ру перепилися. Але то були тільки Сукет Сінх, сіпай із сто другого полку панджабської тубільної піхоти, та жінка на ім’я Атхіра, і вони горіли… горіли… горіли…

Ось як усе сталось; і запис у поліційному журналі підтвердить мої слова.

Атхіра була дружина вугляра Маду, одноокого і лихого чоловіка. За тиждень по шлюбі він уже налупцював Атхіру важким дрюком. А ще за місяць до Кодру завітав сіпай Сукет Сінх, що прибув з полку у відпустку до прохолодного гірського краю, і збентежив усіх людей у селищі своїми оповіданнями про військову службу і славу та про те, в якій він шані у сахіб-бахадура полковника. І Дездемона слухала Отелло, як слухають Дездемони всього світу, а слухаючи — покохала.

— Та в мене вже є жінка, — сказав Сукет Сінх. — А втім, як подумати, це пусте. І до полку мені скоро треба вертатись, а втекти зі служби я не можу, бо хочу дослужитись до хаваль-дара[56].

В Гімалаях нема своєї версії рядків:

Так палко я б не зміг тебе любити,

Якби палкіше честі не любив[57], —

але Сукет Сінх був недалекий від того, щоб її придумати.

— Дарма, — відказала Атхіра. — Зоставайся поки що зі мною, а як Маду почне мене бити, то ти відлупцюєш його.

— Гаразд, — погодився Сукет Сінх і справді немилосердно налупцював Маду, на превелику втіху всім вуглярам у Кодру. — Ну, годі, — промовив сіпай, турнувши Маду з косогору. — Тепер ми матимемо спокій.

Одначе Маду підкрався травистим косогором назад і з люттю в очах тинявся довкола своєї хатини.

— Він мене вб’є, — сказала Атхіра Сукетові Сінхові. — Забери мене з собою.

— Ох, буде в полку буча. Жінка мені бороду вискубе; та дарма, — відказав Сукех Сінх. — Я тебе заберу.

В полку справді збилася чимала буча, і жінка скубла Сукета Сінха за бороду, а тоді забрала дітей і пішла жити до своєї матері.

— От і добре, — сказала Атхіра.

І Сукет Сінх погодився:

— Авжеж, добре.

Отак Маду зостався сам у своїй хатині на горі, навпроти Донга-Па: а таким нещасливим чоловікам, відколи світ світом, ніхто не співчуває.

І він пішов до Джасіна Дадзе, ворожбита, що стереже Голову Балакучої Мавпи.

— Верни мені мою жінку, — сказав Маду.

— Не можу, — відказав Джасін Дадзе, — поки ти не завернеш Сатледжу, щоб тік нагору, до Донга-Па.

— Ти мені баків не забивай, — розсердився Маду й потрусив сокиркою над сивою головою Джасіна Дадзе.

— Віддай усі свої гроші старійшинам селища, — порадив Джасін Дадзе, — і вони зберуть громадську раду, а рада пошле твоїй дружині наказ вернутись.

Отож Маду віддав громадській раді Кодру все своє земне багатство — двадцять сім рупій, вісім ан і три пайси, та ще срібний ланцюжок. І рада присудила, як сказав Джасін Дадзе.

Атхіриного брата послали до табору, де стояв Сукет Сінхів полк, щоб він забрав сестру додому. Сукет Сінх носаками обігнав його раз довкола табору й передав хавальдарові, а той ще відчухрав його поясом.

— Атхіро, вернися! — репетував її брат.

— Куди? — спитала вона.

— До Маду!

— Ніколи в світі!

— Ну, то Джасін Дадзе нашле на тебе прокпін, і ти засохнеш, як обдерте дерево навесні! — кричав брат.

З думкою про те Атхіра й заснула. А вранці її схопив ревматизм.

— Я вже сохну, як обдерте дерево навесні, — сказала вона. — Це проклін Джасіна Дадзе.

І вона справді почала сохнути, бо серце її