Весілля в монастирі - Оксана Дмитрівна Іваненко
Він стояв як у зачарованій омані і раптом подумав: «Я хочу зараз лише одного — нехай вона обернеться і усміхнеться мені. Тоді я отямлюсь, тоді я знатиму, що мені робити».
Він глянув ліворуч, але подруги вже протискувалися наперед, певне, хотіли поцілувати ікону божої матері. Ікона, заквітчана, вбрана, напівстояла, напівлежала на підвищенні ближче до вівтаря. На сходах до вівтаря стояв Неофіт, давав цілувати хрест і благословляв. Ігор, поринувши у свої думки, не помітив, що вже кілька хвилин, як натовп у церкві заколихався, усі посунули до ікони і під благословення, і він уже боявся, боявся загубити її і стежив тільки за двома жінками.
«Ну, обернись, обернись хоч на мить», — благав він подумки, забувши про все.
— Гарику, — вивів його з цього стану голос тьоті, — ти так замріявся! Йдіть з Адою прикладіться до ікони, бо зараз її винесуть і почнеться хресний хід навколо церкви. Бачиш, он Єлизавета Миколаївна з подругою, підійди до них і запроси на чашку кави. Там у мене все наготовлено. Ви з Адиною матір’ю похазяйнуєте, а я прийду пізніше. Вам нема чого бути до кінця. Ада втомиться, дивись, як зблідла.
— Я і так уже без сил, — поскаржилась Ада.
— Потерпіть ще трошки, — перепрошуючи, мовив Ігор, — отак усе збіглося. Я зараз передам запрошення тьотиним знайомим, — і додав тихо і навіть ласкаво, він відчув себе винним перед дівчиною: — Ми зараз вийдемо, з нас досить. Он ваша мама пішла таки до ікони. В тьотиних покоях ви зможете підкріпитися, а потім до обіду відпочити у себе. Чекайте мене тут.
Гості по приїзді зупинилися в двох номерах монастирської гостиниці. Ада мовчки кивнула Головою з виглядом ображеної дитини.
Не без труднощів Ігор пробрався крізь юрбу до Єлизавети Миколаївни і Ольги, нехтуючи наказом тьоті прикластися до ікони. Він побоявся їх загубити, а вони вже виходили з церкви. Наздогнав їх уже на паперті. Він без церемоній — адже колись хлопцем бачив — привітався з дияконихою, враз покоривши її, бо поцілував їй руку, так само, як до знайомої, підійшов до Ольги, теж поцілував руку, — вони тільки глянули одна на одну, і метка Ольга, вмить усе збагнувши, потягла диякониху вбік. «Отут ми станемо, поки ікону винесуть, подивіться...» — на щось показувала вона, ніби диякониха дивилась кудись, а не на Ігоря.
А він, нахилившись, поцілував руку (уперше!) Літі, прошепотів:
— Бога ради, усміхніться! Я не бачив вашої усмішки з учорашнього вечора.
Літа злякано і здивовано глянула на нього, але враз обернула все на жарт і досить голосно сказала:
— Ви, певне, занудились від такої довгої відправи, ми-то звичні, — і, дивлячись йому в живі очі, всміхнулась спокійно і привітно.
«Та то просто вони потомились з дороги», — втішала себе Літа. Навіщо мати Серафима запросила її і Ольгу на цю каву?
Ніяк Аду і її матір не могли втягти в бесіду ані Ігор, ані Літа з Ольгою. А ігуменя ще була на ході, доручивши хазяйнувати Ігореві й Адиній матері. Хазяйнувати особливо не доводилось — і кава у кавнику, молочник з вершками, блюдо з бутербродами і ваза зі знаменитими вергунами дияконихи стояла на столі, так само як і прибори.
— Відпочивайте, — сказав люб’язно Ігор майбутній тещі, — я поналиваю сам.
Він був певний, що за це візьметься Ада, але вона сиділа непорушно, та й мати її також не поспішала. Він якось зніяковів. Звичайно, він і сам би з усім упорався, та коли б не ця непорушність!
— Давайте я допоможу, це все-таки жіноче діло, — схопилася Літа, швидко і вправно налила кави, ані на мить не замовкаючи. — Олю, підсунь бутерброди, обов’язково покуштуйте вергуни. Ви, мабуть, дуже потомились з дороги? Ви прямо з Петрограда? Ігоре Павловичу, навіщо ви вистоювали цю обідню? Архієрей так уже тягнув, так тягнув!
Треба було щось говорити, а не сидіти отак мовчки. Чого це Ігор так розгубився — не схоже на нього! Хай уже вип’ють цю не потрібну нікому каву, поїдять бутерброди та йдуть собі спати, а вони з Ольгою побіжать «додому», де їх чекає грандіозний обід, гори різних пиріжків і пундиків, і таких самих вергунів, а головне — абсолютна простота і воля — можна навіть скинути черевики і одягти капоти!
Вона знала з власного досвіду — краще, коли сама хазяйка починає гомоніти будь-що, аби не сидіти отак, ані пари з вуст.
— Я дуже люблю ваш Петроград, — говорила вона жваво.
— А ви бували там? — спитала «теща», як її подумки назвала Літа.
— І не раз. Там живе моя сестра, у неї квартира на Тавричеському бульварі, торік я їздила туди з дітьми.
— З якими дітьми? — нарешті відкрила вуста Ада.