Весілля в монастирі - Оксана Дмитрівна Іваненко

— А я гадала — на вінчання.

— Можна і на вінчання! Подумаєш — вдруге одягнеш.

Вона сама теж була ефектна в палевій Літиній кофточці з модними високими рукавами-«півнями». Вона завжди «вміла себе показати», як сама твердила.

Вже багато люду сунуло до церкви.

— Он наречена племінника ігумені, — почула Літа, проходячи в церкву, і обернулася — де ж наречена Ігоря?

— Та це люди на вас показують, вирішили, що ви наречена, — добродушно засміялася диякониха.

— А що ж, вільно за наречену можете зійти, — не без ущипливості мовила попадя, яка приєдналася до них по дорозі, а тепер була незадоволена, її три дочки — дівчата на відданні, звичайно, губилися поряд з цими двома губернськими панями у модних туалетах.

— Он диви, Олю, як добре, що багато дівчат і молодиць в українському вбранні. У місті вже й не побачиш. Шкода, що я не здогадалась свою сорочку і керсетку взяти!

Справді, так святково одразу ставало від цього — жінки, дівчата у вишитих сорочках, плахтах або квітчастих рясних спідницях, підперезані червоними окравками, різноманітні керсетки поверх сорочок, а на шиї намисто. У дівчат на голівках здебільшого віночки з стрічками, у молодиць квітчасті хустки. Навіть старі бабусі повиймали зі скринь своє святкове вбрання, звичайно, темніше, скромніше. Але було серед молоді і багато вже одягнених «по-городському» — якась суміш міщанського і сільського смаку. Здебільшого і чоловіки прийшли в міських піджаках, тільки де-не-де видно було вишиті сорочки, та й то під «спінжаками». Взагалі чоловіків було далеко менше, ніж жіноцтва.

Барвистий натовп розступився перед групою поранених, які придибали з ближчого лазарету, і одразу наче якийсь смуток війнув на всіх. Їхнє прибуття в лікарняних халатах, під глухий стукіт костурів повернув людей, святково настроєних, до дійсності. Баби почали хреститися, хоча служба ще не почалася, і витирати очі краєчком хусток. Між пораненими засновигали дівчата в чорному — чернички, допомагали пройти на зручне місце, кому підсунули ослінчики мовчки, майже не підводячи голів. Як вони відрізнялися від квітчастої юрби! Літі Миколаївні стало вже якось незручно, ніяково в своєму надто нарядному, модному платті, і їй згадалась розмова з Ігорем. Вона була рада, що стоїть зі «своїми», а не коло ігумені — її постійного врочистого місця, де, напевне, зараз поблизу неї Ігор з Адою.

— Дивись, дивись праворуч, — зашепотіла Ольга, — ото, напевне, жених зі своєю молодою!

— Аякже, вони, — підтвердила диякониха, — он ідуть за матір’ю Серафимою.

— Та ти, Літко, не туди дивишся, поверни голову, — наполягала Ольга, — вони праворуч, майже навпроти нас стали.

— Незручно, я потім подивлюся, заспокойся, — відповіла нетерпляче Літа.

Але Ольга не могла заспокоїтися.

— О, він справді інтересний мужчина, а вона як заморожена риба.

Та попадя і попівни захоплено шепотіли:

— Дивіться, які гарні обоє, а вона яка біла, яка тонесенька, одразу видно, що княжна.

— До пари, до пари обоє, нічого не скажеш, — покивала головою диякониха.

А Літа голови не повертала і пильно дивилася на врата олтаря, звідки вже виходив владика Неофіт з усім своїм почтом. Він був у митрі, в розшитих золотом ризах, зовсім не схожий на того добродушного і простого, що вчора обідав з ними. Отець Гаврило громоподібним басом оповістив-прогримів початок обідні: «Миром господу помолимося» — і тонкими дзвінкими голосами озвалися черниці з хорів: «Господи помилуй! Господи помилуй! Госпо-о-о-оди по-милуй!» — і церковна вистава почалася.

Вона тяглася довго. Літі раптом спала пустотлива думка — а що, як він, Неофіт, зіб’ється і скаже не те, що треба? Бідолашний, він, певне, вже заморився. Їй стільки доводилося відстоювати з трудолюбцями, як це належало усім школярам церковноприходських шкіл, вечірень і обідень, що вже ніякого молитовного настрою вони, звичайно, не викликали. Знала вона напам’ять всі ці служби. «Хоч би він не тягнув так», — подумала вона. І в цю мить Ольга зашепотіла:

— Літко, він з тебе очей не зводить.

— Хто? Неофіт чи Гаврило? — навмисне жартома спитала Літа, добре розуміючи, про кого вона говорить.

— Та ну тебе! Жених! Весь час у наш бік дивиться.

— А ти не дивись і не верзи дурниць.

Ні, ні, вона не гляне в той бік.

Але не витримала і глянула.

І саме в ту мить, коли Ігор нахилився чомусь до тітки, яка стояла перед ним, і не бачив цього. А вона блискавично розглянула Аду, яка стояла між ігуменею і своєю матір’ю поперед Ігоря. Дійсно, Ігорева наречена була зовсім білява, гладке волосся, навіть без найменшої хвильки, наче випрасуване, туго зачесане й перетяте на потилиці широкою заколкою з діамантовими крапельками, рівно й нерухомо спускалося по наче виструнченій спині. Очі були чи то сіруваті, чи ледь-ледь зеленкуваті, немов прозорі під білявими віями, а брови хіба що трохи темніші за волосся. Усе було ніби вигоріле, але це пасувало до тонкого, ледь витягнутого обличчя, до тендітної, високої, дуже високої — врівень Ігореві — постаті. Вона була в прозорому, з зеленкуватим відтінком,