Весілля в монастирі - Оксана Дмитрівна Іваненко

Повставали всі рано, а диякон, отець Гаврило, ще вдосвіта пішов до церкви, проковтнувши з десяток жовтків — «для голосу», як пояснила диякониха.

Вранці, тільки пішов батько, нарешті повернулись обидва «гевали» — Володька і Серьожка, і одразу зняли такий гармидер, що Літа з Ольгою схопились з ліжок, накинувши капоти, вибігли подивитись, що сталося. Гевали буйно вітали свою Літу Миколаївну: «Наша Літа Миколаївна до нас приїхала! Мамо, та ви бачите, хто у нас? Це ж наша Літа Миколаївна!»

— Та схаменіться, антихристи, Літа Миколаївна вже два дні тут, — намагалась утихомирити їх мати.

— Та хіба ви розумієте, мамо, хто у нас? Чого ви по нас не послали? Ви навмисне нас відіслали по якісь там дурні карасі, а тут самі Літу Миколаївну приймаєте.

Можливо, істина в цьому й була, та вони верзли таке, що й купи не трималося, особливо Володька горлав:

— Літа Миколаївна у нас, в цій дичині, а вони думають, що у них звичайна людина! Та хіба ви не знаєте, що й архієреї її бояться, їй директор комерційного ручку цілує! Сьогодні всі люди її тут побачать, ви ж хоч сповістили всіх, що Літа Миколаївна, приїхала?

Вони вигукували такі дифірамби, наче приїзд їхньої вчительки був надзвичайною подією.

— Ми повертаємось, а люди кажуть, що треба не спізнитися — архієрей служитиме, і ікону виноситимуть, якесь весілля буде в Миколаївській церкві, якогось там офіцера з якоюсь там княжною, а того й не знають, що Літа Миколаївна приїхала і всі княжни їй у підметки не годні, — горлав Володька.

— Не годні, їй-богу, не годні, — верещав Серьожка, — дайте ручку поцілувати.

— Ручку! Та ти їй ніжки не годний цілувати!

— Набийте нам морди, і ми ані слівця, — запевнив Володька.

— Та відчепіться ви від людини, нема на вас батькового батога, — благала диякониха, — дайте людині поснідати та зібратися. Он уже люди валом до церкви валять, ми й не проштовхнемося. А жених таки справді з нареченою буде.

— Мамо, що ви таке кажете, — обурено горлав Володька, — та ми нашу Літу Миколаївну на руках понесемо, поперед усіх поставимо наперед! Наречена приїхала, велике цабе! От наша Літа Миколаївна! Серьожко, я правду кажу?

Літа ніяк не чекала такого буряного вияву почуттів від хлопців, ніби не їх вона лаяла, і картала, і карала повсякденно і повсякчасно взимку. Вона зараз реготала, але ж справді треба було збиратися до церкви.

— Ану припиніть мені, хлопці, цей гамір! — вигукнула вона, підвівши руку і ледь стримуючи сміх. — Ви що? Мене перестали слухатися? Мені ж одягатися треба!

— Ми? Вас? А кого ж ми ще слухаємося на світі?! Та ви... та ми... перед вами... — Вони плели хтозна-що і обидва впали перед Літою Миколаївною навколішки. Вона скористалася з цього і поспішила зачинитись у своїй кімнаті, та ще вони з Ольгою чули, як Володька бурмотів: — Серьожко, ми ж понесемо нашу Літу Миколаївну і поставимо поперед усіх!

Ольга перелякано глянула:

— Літко, що робити?

— Ну, що ти, Олю, заспокойся, хіба не бачиш, це ж вони гульнули. Чуєш, затихли.

Коли диякониха прийшла запросити поснідати, повідомила:

— У містечку хильнули, вже хроплять у клуні на сіні, ви вже пробачте цим лобурякам і батькові нічого не кажіть, а то й вибатожить заради свята! Гадають, як без передержок перейшли, то тепер усе їм можна. Яка вже я вам вдячна довіку! Скільки сили на них треба, хіба я не знаю.

— Справді, Літко, як ти з ними управляєшся? — Ольга дивилася співчутливо.

— А ніяк. Хіба вони у мене таке дозволять? Ти хоч раз чула? Вони не те щоб випити, попалити цигарку не сміють, одного мого слова бояться. Сама не знаю чому, і бабуню нашу бояться і шанують. Сергій, як іспити витримав, їй букет троянд з садівництва приніс. Володька поза домом інколи викомарює, а вдома ні-ні. Отак уже повелося. А щоб хтось яке грубе слово сказав, не послухався? Знають, що одразу вижену зовсім. А такого, як зараз, і уявити не могла, — казала Літа Миколаївна, причісуючи перед дзеркалом довге, до пояса, кучеряве волосся у пишну зачіску.

— А вони тебе справді люблять, дарма що шибеники, — зауважила Оля.

Ця зустріч з учнями розвеселила Літу Миколаївну, наче й сліду не лишилось від меланхолійного нічного настрою.

Коли вона одягла своє нове біле плаття, а поверх нього чорний прозорий труакар без рукавів з нашитим чорним стеклярусом, диякониха аж руками сплеснула:

— Ой, яка ви! Немов королева! А пояс, а пояс який!

Пояс справді був незвичайний, привезений з Петрограда, — на широкій білій атласній стьожці виткані оксамитові рожеві троянди. Коли б не цей пояс, біле з чорним виглядало б як жалоба.

— Я ж казала, — заявила Ольга тоном, не припускаючим заперечення, — обов’язково візьми це плаття, і його треба сьогодні одягти.