Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Вона вп’ялася в мене великими блискучими очима:

— Досі боїтеся?

— Тут, у Нью-Йорку, — так. У Каліфорнії — менше.

— А чому — менше? Що ви там робили? Ночами були, мабуть, не сам, так?

— Ні, Бетті. Просто забував про той страх. Усе дуже просто.

— Так найкраще, — підтвердив Равік.

Бетті пригрозила мені кістлявим пальцем і моторошно всміхнулася: ворухнулася обвисла шкіра її обличчя, наче по ній пройшлися невидимі кулаки.

— Та ви тільки гляньте на нього, — сказала вона і втупилася в мене вибалушеними очима. — Він просто щасливий.

— Хто тепер щасливий, Бетті? — заперечив я.

— Оце я вже точно знаю. Хто здоровий, той і щасливий. Але ніхто цього не знає, поки не занедужає. Проте, відразу забуває, коли одужує. А по-справжньому усвідомлюєш це тільки перед смертю.

Вона випросталася. Під квітчастою нічною сорочкою зі штучного шовку її груди висіли, наче порожні мішки:

— Все інше — дурниці, — важко дихаючи, сказала вона кволим хрипким голосом.

— Я вам не вірю, Бетті, — сказав я. — У вас так багато хороших спогадів! Ви помогли стільком людям! А скільки у вас друзів!

На якусь мить Бетті замовкла. Тоді жестом підкликала мене ближче. Я неохоче підійшов, вона пахла м’ятними таблетками і тлінням.

— Усе байдуже, — прошепотіла вона. — Раптом усе абсолютно стає байдуже! Повірте мені!

З сірої вітальні виринула нью-йоркська сестра Коллер.

— Сьогодні Бетті не в настрої, — сказав Равік і підвівся. — Cafard. У кожного таке буває. Мене деколи тижнями не попускає. Сьогодні ввечері я ще раз прийду. Зробимо маленький укол.

— Cafard, — пробурмотіла Бетті. — Крім «хандри» це слово означає ще й «лицемірство». Щоразу, вимовляючи це слово, ми думаємо, що у Франції. Як жахливо таке уявляти! Завжди можна стати ще нещаснішим, ніж до того. Правда, Равіку?

— Так, Бетті. Але можна і щасливішим. Тут же за вами не стежить гестапо?

— Ні, стежить — біле і з косою.

Равік усміхнувся:

— Таке гестапо стежить за нами всіма, але воно повільне і-часто втрачає нас із поля зору.

Він пішов. Одна з двійняток розклала на покривалі кілька фотографій.

— Олівер-пляц, Бетті. Ще до нацистів!

Бетті раптом ожила:

— Справді? Де ти їх узяла? Де мої окуляри? Це ж. треба! А мій будинок теж видно? — Дівчина принесла їй окуляри. — Мого будинку тут нема! Знімали з іншого боку. Ось тут будинок доктора Шле-

ТІНІ В РАЮ…..… і-:г — ' 893

зинґера. Навіть ім’я можна прочитати. Звісно, це ще до приходу нацистів. Інакше цієї таблички тут уже не було б.

То був вдалий час, щоб піти.

— До побачення, Бетті, — сказав я. — Мені пора.

— Побудьте ще трохи.

— Я тільки сьогодні приїхав. І ще навіть не розпакував речей.

— Як там моя сестра? — запитала дівчина. — Вона зараз сама у Голлівуді. Бо я відразу повернулася.

— Думаю, у неї все добре.

— Вона часто бреше, — сказала дівчина. — Таке вже було. Вона весь час брехала. Зрештою, довелося позичати у Фризлендера гроші, щоб повернутися.

— Чому б вам не попрацювати секретаркою у Фризлендера, поки сестра не пришле вам грошей на квитки в обидва боки?

— Так я чекатиму, аж поки рак на горі свисне. А тим часом я й сама не хочу втратити свого шансу.

Бетті тривожно слухала розмову.

— Ліззі, ти ж не поїдеш від мене, правда? — взялася вона її вмовляти. — Я не можу тут залишитися сама. Що я тоді робитиму?

— Я нікуди не поїду.

Я вперше почув ім’я принаймні однієї з двійняток. Вона провела мене в коридор.

— Біда та й годі, — прошепотіла вона. — Вона наче вмирає, але й не вмирає. І не хоче лягати в лікарню. Біля неї я скоро сама захво-рію. Равік хоче покласти її до лікарні, але вона каже, що краще помре, ніж піде туди. Але ніяк не вмирає.

Я роздумував, чи не піти мені до Кана. Але не мав для нього жодних радісних новин, а брехати теж не хотілося. Аж дивно, як я усіма правдами й неправдами намагався відкласти дзвінок до Наташі. У Каліфорнії я майже про неї не думав. Там мені здавалося, що наші стосунки були саме такі, як ми хотіли: легкі, без сентиментальних ноток і без болю. Тому мало бути дуже легко зателефонувати їй і дізнатися, які ж, у нас усе-таки стосунки. Жоден із нас не мав чим дорікнути іншому, нас не обтяжували жодні зобов’язання. І все одно рішення подзвонити їй висіло наді мною, наче темна хмара серед ясного неба; темна хмара, яка дедалі більшала і чорнішала. Мені здавалося, я щось безповоротно втратив, таке, чого вже ніколи не повернеш, і чого вже ніколи не поверну через мою дурість та недбальство. Ближче до вечора мій невиразний страх тільки згущувався: у своїх думках я вже навіть дійшов

до того, ідо Наташа могла померти. Я знав, на цю безпідставну думку мене наштовхнули відвідини Бетті, але нічого не міг з собою вдіяти.

Врешті-решт, я набрав номер так, наче йшлося про життя і смерть. Щойно почув телефонні гудки, відразу зрозумів, що нікого немає вдома. Я дзвонив їй знову і знову, що десять хвилин. Казав собі: Наташа могла кудись піти або вона у фотографа. Але мені нічого не допомагало, хоча паніка трохи спала, відколи я все ж таки переборов себе і набрав її номер. Я думав про Кана і Кармен, про Сильверса і його нещасливі пригоди в Голлівуді, про Бетті і «Про те, що всі наші величні слова про щастя стихають і бліднуть перед одним-єдиним словом — хвороба. Я намагався пригадати тендітну мексиканку в Голлівуді і повторював собі, що існує безмежна кількість значно вродливіших за Наташу жінок. І всього цього вистачало тільки, щоб набратися мужності і ще раз їй зателефонувати. Тоді я бавився у стару добру гру в номери: ще два дзвінки і все. Але два перетворювалися на три, чотири…

Раптом вона взяла слухавку. Я вже навіть не прикладав її до вуха, а тримав на колінах.

— Роберте, — сказала вона. — Звідки ти дзвониш?

— З Нью-Йорка. Я сьогодні приїхав.

Якусь мить вона мовчала.

— Це все? — спитала вона тоді.

— Ні, Наташо. Коли я зможу тебе побачити? Я вже двадцять разів-подзвонив тобі і тепер у розпачі. Твій телефон дзвонить у справжню пустку, коли тебе нема.

Вона тихо засміялася:

— Я щойно повернулася.

— Ходімо повечеряймо, — запропонував я. — Підемо в «Павільйон». Чи з’їжмо в аптеці гамбургер. Куди захочеш. Тільки не відмовляй мені.

Я боявся її відповіді: боявся затяжної дискусії, чому ми так довго не чули одне про одного; зайвих,