Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

— Це прекрасно, Натащо, — сказав я. — Після сьомої я буду в готелі. Приходь, коли тобі зручно.

— Шкода, а але сьогодні я не маю часу. Я ж бо не знала, що ти знову приїдеш, тому й домовилася з кількома людьми про зустріч. Ввечері важко бути самій.

— Це правда, — погодився я. — Мене теж запросили. Туди, де готують такий смачний гуляш. Хоч я міг би і не приходити. Там завжди багато людей: людиною більше чи менше — не має значення.

— Добре, Роберте. Я прийду завтра приблизно о восьмій.

Я поклав слухавку і задумався: чи це справді допоміг мені мій забобон. Зрештою вирішив, що мені все-таки поталанило, хоч я і відчув розчарування, що сьогодні ввечері не побачу Наташі. Переді мною лежала ніч, наче бездонна чорна яма. Тижнями я жив без Наташі і не думав про неї. А тепер одна-єдина ніч здавалася мені безмежною. Нас розділяв не просто час, а ніч, яка, немов смерть, роз’єднувала один день від іншого.

Я не збрехав. Пані Фризлендер справді мене запросила. Я вирішив піти. Вперше міг завітати туди як вільна людина, без боргів, у новому костюмі та в щойно купленому зимовому плащі. Я віддав борг Фризлендеру і повністю заплатив адвокатові зі шварцвальдським годинником. Тепер я міг їсти гуляш, не почуваючись упослідженим. Щоб надати моєму приходові світського блиску і водночас висловити подяку за позику, я приніс пані Фризлендер букет темно-червоних гладіолусів — оскільки вони вже надто сильно розквітли, я купив їх зі знижкою у квіткаря-італійця на розі двох вулиць неподалік.

— Розкажіть нам про Голлівуд, — попросила пані Фризлендер.

Саме цього я й хотів уникнути.

— Там почуваєшся так, ніби тобі вбрали на голову прозорий целофановий пакет, — сказав я. — Усе бачиш, нічого не розумієш, нікому не віриш, чуєш тільки приглушені звуки, живеш, наче у якомусь парнику, а потім прокидаєшся і усвідомлюєш, що постарів на багато років.

— І це все?

— Майже.

Прийшла одна з двійнят — Ліззі. Я подумав про Танненбаума і його сумніви.

— Як там Бетті? — запитав я. — Вона ще хоч трохи тримається?

— їй майже не болить. Про це дбає Равік. Робить їй уколи. Вона тепер багато спить. Прокидається тільки ввечері, незважаючи на уколи. І бореться за наступний день.

— Біля неї хтось є?

— Равік. Сьогодні він вигнав мене, сказав, щоб я кудись сходила. Вона провела рукою по кольоровій сукні. — Я вже просто дурію. Навіть не можу зрозуміти, як хтось тут може їсти гуляш, коли там вмирає Бетті. Вам це теж здається дивним?

Вона дивилася на мене гарними, хоч і трохи порожніми очима, в яких, на думку Танненбаума, вирувала вулканічна пристрасть.

— Ні, — відповів я. — Це цілком природно. Смерть зрозуміти неможливо, тому й думати про неї безглуздо. Вам потрібно хоч трохи поїсти. Бетті ж їсть тільки страви для хворих.

— Не можу.

— Може, трохи гуляшу по-сеґедському? З капустою?

— Не можу. Я ж перед обідом помагала його готувати.

— Це інше. А може, хочете кминової горілки чи пива?

— Інколи мені хочеться повіситися, — сказала Ліззі. — Або піти в монастир. Або шалено розгніватися і трощити все навколо. Мабуть, я збожеволіла. Правда?

— Усе нормально, Ліззі. Природно і нормально. У вас є хлопець?

— Нащо він мені? Щоб народити позашлюбну дитину? Тоді я втрачу свій останній шанс, — у відчаї сказала Ліззі.

Танненбаум зробив правильний вибір, подумав я. Мабуть, Везель збрехав йому і в нього не було нічого з жодною з них.

Прийшов Фризлендер.

— Ах, наш молодий капіталіст! Ви вже пробували мигдалевий торт, Ліззі? Ні? А треба було б! Ви вже геть схудли! — Він ущипнув Ліззі за зад. Очевидно, не вперше, бо вона ніяк на це не відреагувала. Крім того, зробив він це зовсім не пристрасно, це був швидше батьківський контроль роботодавця, який хоче переконатися, чи все ще на місці.

— Мій дорогий Россе, — звернувся він по-батьківському і до мене. — Якщо ви назбираєте тро^и грошенят, незабаром зможете дуже вигідно їх вкласти. Коли закінчиться війна, німецькі акції впадуть майже до нуля і марки геть знеціняться. То буде остання нагода, щоб вигідно купити частку акцій у великому бізнесі. Бо німецький народ недовго стоятиме на колінах. Він збереться з духом і візьметься до роботи. А потім знову підніметься. І знаєте, хто йому допоможе? Ми, американці. Дуже простий розрахунок. Нам потрібна Німеччина проти Росії. Бо наш теперішній союз із Росією нагадує двох гомосексуалістів, які вирішили зачати дитину. Це протиприродно. Я говорив про це з одним високопосадовцем з уряду. Коли з нацистами буде по-кінчено, ми підтримаємо Німеччину. — Він поплескав мене по плечу. — Нікому не розповідайте! Це порада на мільйон доларів, Россе. Я вам це раджу, бо ви — один із небагатьох, хто повернув мені борг. Я ніколи не вимагав ні у кого грошей. Але знаєте, якщо ти — емігрант, це не перетворює тебе автоматично на ангела. Правда?

— Дякую за пораду, але в мене нема достатньо грошей.

Фризлендер доброзичливо глянув на мене:

— У вас іще є час, щоб назбирати їх. Я чув, ви стали вправним комерсантом. Якщо ви коли-небудь захочете розпочати власну справу, поговоримо на цю тему. Я фінансую, ви продаєте, а прибутки ділимо навпіл.

— Усе не так просто. Я мав би купувати картини у таких же торговців, як і я. А вони б обдерли мене, як липку.

Фризлендер засміявся.

— Россе, ви ще зовсім зелений. Спробуйте і не забувайте про відсотки. Якби їх не існувало, світовий ринок зазнав би краху. Один купує в іншого, той заробляє на ще комусь. Якщо наважитеся, дайте про себе чути.

Він підвівся, я теж. На якусь мить я злякався, що він так само по-батьківському і з відсутнім виглядом ущипне за зад і мене, але він поплескав мене по плечу і пішов далі.

Уся в золоті і привітно усміхаючись, до мене підійшла місіс Фризлендер.

— Кухарка запитує, який гуляш ви б хотіли взяти додому: звичайний чи по-сеґедському.

Спершу я хотів відмовитися від будь-якого гуляшу, але моїй біді це б не зарадило, а тільки образило б місіс Фризлендер і кухарку.

— По-сеґедському, — відповів я. — Усе було прекрасно. Дуже вам дякую.

— Це я маю вам дякувати, за квіти, — усміхаючись, відповіла місіс Фризлендер. — Мій чоловік ніколи мені їх не дарує. Він — біржовий йог. Його такназивають колеги. Він захоплюється йогою. Коли медитує, ніхто не має його турбувати — за винятком випадків, коли йому телефонують із біржі. Бо біржа