Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Я спробував ввести у рукопис сцену, яка мала підтвердити їхню нелюдську суть і в якій не було й натяку на людяність: табори рабів німецької індустрії. Гольт про таке нічого не знав. Він дотримувався власної старої концепції: вбивці — завади погані люди. А я пояснював йому знову і знову, що злочини в Німеччині підготували і вчинили не люди, які впали з Місяця і зґвалтували цілу країну, а самі ж порядні німці, які точно вважають себе хорошими і чесними громадянами. Я пояснював йому: смішно було б припускати, що всі німецькі генерали геть сліпі або мають провали пам’яті і не пам’ятають про катування та вбивства, які щодня чинять їхні підлеглі. І я розповідав йому, що найбільші промислові підприємства країни уклали договори з концтаборами на використання дешевої робочої сили — рабів, яких там утримували, — гроші платили концтаборам, а людей змушували працювати до повного виснаження, аж поки їхній прах разом із димом не вилітав через труби крематорію.

Гольт зблід:

— Це неправда!

— Це чиста правда. Численні промислові гіганти наживаються на цих нещасних, замучених рабах. Вони навіть побудували філіали своїх заводів поблизу концтаборів, щоб зекономити ца перевезеннях. Що корисно*для німецького народу — те правильно і справедливо.

— Ми не можемо показати таке у фільмі! — розпачено вигукнув Гольт. — Ніхто нам не повірить!

— Незважаючи на те що ваша країна веде війну з Німеччиною?

— Усе одно не можемо. Психологія — це інтернаціональне поняття. Наш фільм розцінять як найгірший, найбрехливіший людиноненависницький фільм найнижчого ґатунку! У 1914 році ще можна було знімати фільми про наругу німців над жінками та дітьми в Бельгії. А тепер — ні.

— У 1914-му — це була брехня, але фільми знімали. Атепер — це правда, але робити такий фільм не можна, бо ніхто не повірить?

— Саме так, Роберте.

Я кивнув, визнаючи свою поразку.

За місяць я продав чотири рисунки і написану олійними фарбами картину ДеГа «Répétition de Danse». «Репетицію танцю» купив Веллер. Сильвере відразу оголосив, що яїіродав полотно його клієнтові, а тому врізав мені комісійні.

Ще мені вдалося продати пастель Ренуара. Гольт купив її у мене, а через тиждень перепродав, виручивши тисячу доларів прибутку. Це надихнуло його. Тому він купив іще одну невеличку картину і знову ж таки заробив на ній дві тисячі доларів.

— Чи не хотіли б ви разом зі мною продавати картини? — запитав він мене.

— Для такого бізнесу потрібно багато грошей. Картини — дороге задоволення.

— Почнімо з малого. У мене є гроші в банку.

Я похитав головою. Я не відчував особливої лояльності до Сильвер-са, але одне знав точно: залишатися у Каліфорнії я не хочу. Незважаючи на кілька нервових потрясінь, мені здавалося, наче я живу тут у якомусь дивовижному вакуумі. Я немов завис у повітрі десь між Японією та Європою, і що більше переконувався в тому, що не зможу залишитися в Америці, то дужче хотів повернутися до Нью-Йорка. За ці тижні у мені навіть прокинулася якась гарячкова любов до цього міста, яка, напевно, виникла через усвідомлення, що моє життя в Нью-Йорку — лиш інтермецо на шляху в невідомість. Я старався заробити якнайбільше грошей, знав, що потребуватиму їх і в жодному разі не хотів опинитися на мілині. Тому я залишився навіть довше, ніж тривали зйомки фільму.

То був період моєї незалежності. Я практично нічого не робив, а тільки чекав, коли клюне риба. В останні тижні зйомок відчув, що Гольт і Веллер хоч і запитують у мене про якісь неважливі дрібниці, але тримають мене подалі від самого манускрипту. Я втратйв їхню довіру і вони були переконані, що все знають краще за мене. Найдавніше те, що вони обидва — євреї, а я — ні, хоч, зрештою, це вже не мало значення. Вони вірили мені тільки до певного моменту, а потім у них виникли сумніви: вони вважали мене арійським перебіжчиком, який хоче помститися, щоб таким чином виправдати самого себе, а тому перебільшує і вигадує.

«У Нью-Йорку падає сніг, — писав Кан. — Коли ви повернетеся? Я зустрів Наташу. Вона майже нічого не могла про вас розповісти, думає, що в Нью-Йорк ви вже не вернетеся. Саме йшла до театру з власником «ролс-ройса». Як поживає Кармен? Я не маю від неї жодної звістки».

Читаючи цей лист, я сидів біля басейна. Земля має бути вже хоча б тому круглою, думав я, що постійно змішується горизонт. Багато років тому моєю батьківщиною була Німеччина, потім Австрія, Франція, Європа, далі Африка — і завжди будь-яка країна ставала моєю батьківщиною не тому, що я там жив, а тому, що я її покидав. Вона виринала на горизонті, як моя нова батьківщина. А тепер на обрії раптом замаячів Нью-Йорк і, можливо, так само на горизонті виникне і Каліфорнія, коли я повернуся до Нью-Йорка. Майже, як у пісні «Блукач» Франца Шуберта: «Щастя там, де нас нема».

Я зайшов до Кармен. Вона досі жила в тому ж будиночку, де я вперше зустрів її. Здавалося, відтоді нічого не змінилося.

— Через два тижні я повертаюся до Нью-Йорка, — сказав я. — Хочете поїхати зі мною?

— Але ж, Роберте! У мене контракт іще на п’ять тижнів. Я маю залишитися тут.

— А ви хоч щось робите?

— Я приміряла одяг. А в наступному фільмі отримаю невелику роль.

— Так завжди кажуть. Кармен, думаєте, з вас вийде акторка?

Вона розсміялася.

— Ні, звісно. Але хто взагалі може вважати себе актором? — Вона оглянула мене з нігдо голови. — А ви погарнішали, Роберте.

— Просто купив собі новий костюм.

— Та ні, річ не в тому. Ви схудли? Чи це тому, що ви такий засмаглий?

— Гадки не маю. Може, пообідаємо разом? У мене є гроші, можу повести вас у «Романофф».

— Добре, — хоч як це дивно, вона погодилася.

Кіноактори, які сиділи в «Романофф», зовсім її не цікавили. Вона

навіть не переодягнулася. Був полудень. На Кармен були вузькі білі штани. Так я вперше зауважив, що в неї ще й розкішний задок. То було аж занадто: дивлячись на це трагічне обличчя, можна було змиритися навіть із короткими ногами, а тут іще й цей пружний прекрасний зад.

— Ви щось чули про Кана? — запитав я.

— Останнім часом він деколи мені телефонує. Але й ви щось від нього чули, правда? Інакше б ви до мене не прийшли.

— Ні, — збрехав я. — Я зайшов до вас, бо незабаром Іду.

— Чому? Хіба ж