Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Я повернувся до своєї кімнати. Навколо електричної лампочки кружляла якась комаха з прозорими, зеленими крильцями. Певний час я розглядав: здавалося, наче її філігранно виточив ювелір, цей неймовірний витвір мистецтва, витканий з ніжності і трепетного життя, але готовий рішуче ступити у вогонь, як індійська вдова. Я впіймав її і випустив у прохолодну ніч. Хотів урятувати, але через хвилину вона прилетіла знову. Зрозумів, що мені судилося або заснути, або обірвати життя цього крихітного створіння. Я безуспішно намагався заснути. Коли я знову розплющив очі, побачив у дверях чиюсь постать. Я схопив лампу, щоб мати чим оборонятися. Але це була просто юна дівчина у прим’ятій сукні.

— Ой, вибачте, — сказала вона з різким акцентом. — Можна мені зайти?

Вона ступила в кімнату.

— Ви впевнені, що зайшли у потрібний номер? — запитав я.

Вона всміхнулася.

— У такий час це вже не важливо, правда? Я заснула там, надворі. Дуже втомилася.

— Ви були на Скоттовій вечірці?

— Можливо, я не знаю його імені. Хтось узяв мене з собою. Але тепер усі пішли. А я мушу дочекатися ранку. Я побачила світло у вашому вікні. Дозволите мені посидіти тут на стільці? Надворі все мокре від роси.

— Ви — не американка? — спитав я, як повний ідіот.

— Мексиканка. З Ґвадалагари. Дозвольте мені побути тут, поки не приїде автобус.

— Я можу дати вам свою піжаму, — сказав я. — І ковдру. Ви поміститеся на дивані. Ванна отам. Там ви зможете і переодягнутися. Ваша сукня геть мокра. Повісьте її на спинку стільчика — так вона швидше висохне.

Вона швидко глянула на мене.

— Ви так добре знаєте жінок?

— Ні. Просто я — практична людина. Якщо ви змерзли, прийміть гарячу ванну. Тут ви нікому не заважатимете.

— Дуже вам дякую. Я намагатимуся тихесенько.

Вона пройшлася кімнатою. Була дуже витончена, мала чорне волосся та вузькі ступні і мимоволі нагадала мені комаху з прозорими крильцями. Я глянув, чи не прилетіла вона знову, але ніде її не побачив. Зате тепер до мене прилетіло інше створіння, без зайвих слів, так, наче її прихід — найбуденніша у світі річ. Можливо, все так і було. Я зворушено дослухався до шуму води у ванній. Усе буденне мене бентежило. Я так звик до надзвичайного і небезпечного, що тиша і спокій буденності здавалися мені пригодою. Незважаючи на це або саме тому я сховав між книжками Скоттовий чек, який я після обіду хотів дати Сильверсу. Не варто випробовувати долю.

Прокинувся я досить пізно. Дівчини ніде не було. На серветці я побачив відбиток її губ. Напевно, вона. залишила його, як німе вітання. Я кинувся шукати чек. Він був там. Нічого не пропало. Я навіть точно не знав, спав я з нею чи ні. Пригадав тільки, як вона стояла біля мого ліжка, а я відчував її голе прохолодне і гладеньке тіло; але не був переконаний, чи було ще щось.

Поїхав на студію. Вже була десята, але я вирішив, що спокійно можу відняти зі свого робочого дня дві години, які я вчора провів із Гольтом. Гольт відразу почав зі мною дискусію про сцену, яку саме знімав. Я ще здалеку почув пісню Горста Весселя. Гольт сумнівався, якою мовою її співати — німецькою чи англійською. Я запропонував німецьку версію. А він заперечив: тоді англійський текст звучатиме дивно. Ми спробували обидва варіанти. Я зауважив, що есесівці справляли на мене дивне враження, розмовляючи англійською. Вони відволікали відтоку, який був готовий щомиті затопити мене. Пе-реді мною розгорталася вже не імітація дійсності, а театр, ще й іноземною мовою.

Після обіду я приніс Сильверсу Скоттовий чек.

— Другого рисунка ви не продали? — запитав він.

— Ви ж самі бачите, — відповів я сердито. — Інакше сума на чеку була б удвічі більша.

— Краще б ви продали інший рисунок. Той, що. намальований сангіною, — значно цінніший. Було б вигідніше продати їх разом.

Я нічого не відповів. Я тільки дивився на нього і думав, чи зможе він коли-небудь у житті говорити прямо, без жодних викрутасів. Мабуть, він і перед смертю викидатиме якісь коники, навіть якщо знатиме, що це вже йому ніяк не зарадить.

— Нас запросили, ввечері, — повідомив він. — Приблизно о десятій.

— На вечерю?

— Пізніше. Від вечері я відмовився. Ми йдемо на віллу до Веллера.

— І яка в мене роль? Асистента з «Лувру» чи Бельгійського мистецтвознавця?

— Асистента з «Лувру». Але перед тим ви повинні завезти туди картину Ґоґена. Якнайшвидше, бажано негайно. І добре було б відразу її почепити. Так картини справляють краще враження. Я покладаюся на вас. Надіюся, дасте собі раду. Картини на стіні продати вдвічі легше, ніж коли вони стоять на підлозі чи на стільці. Можете взяти таксі.

— Мені таксі не потрібне, — чванькувато зронив я. — У мене є машина.

— Що?

— Студійна. — Я промовчав, що йдеться про старенький «форд». На певний час я отримав перевагу над Сильверсом. Але о пів на десяту він запропонував скористатися моїм автомобілем, щоб поїхати на Веллерову віллу, і коли його побачив, відразу відскочив і вирішив замовити по телефону кадиллак. Я вмовив його поїхати на «форді», мовляв, для першого продажу так буде доречніше.

— «Форд» має серйозніший вигляд, бо «кадилаків» і «ролс-ройсів» тут хоч греблю гати. Кожна дрібна кінозірка має такий, а «форд» викДиче в цьому штаті задавак і хвальків просто сенсацію у хорошому розумінні цього слова.

— Саме так я і планував, — погодився Сильвере, який мав звичку всіх невпевнених у собі людей: завжди доводити свою слушність. — Я хотів орендувати старий, вживаний кадиллак, але, зрештою, «форд» — це те ж само.

Ми потрапили на приватний показ фільму. Це була типова голДі-вудська практика: після вечері влаштовувати кіноперегляди. За традицією показували фільм того продюсера, який, власне, й організував прийом. Я потішався над Сильверсом: він був сама люб’язність, хоч і згорав з- нетерпіння: Вбраний був у шовковий смокінг та туфлі-човники, а я — у свій синій костюм. І таких синіх костюмів було значно більше, ніж смокінгів. Тому Сильвере почувався «overdressed», себто був убраний вочевидь занадто ошатно. Він би з радістю поїхав додому і перевдягнувся. І, звісно, у всьому обвинуватив мене: я його належно не поінформував — хоча після обіду я не бачив нікого, крім одного лакея та старої Веллерової матері.

Минуло майже дві години, перш ніж знову спалахнуло світло. На власний подив, я побачив серед гостей Гольта і Танненбаума.

— Як так, що всі ми раптом опинилися на одній вечірці? — запитав я. — У Голлівуді так