Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
В обід прийшов Танненбаум.
— Що ви відчували, коли вперше знімалися у фільмі разом із нацистами? — запитав я.
— Я не міг спати кілька ночей. А потім звик. Це — найпростіше.
— Справді, — погодився я. — Так воно і є.
— Інша річ, якби я грав у профашистському фільмі. Звісно ж, це — виключено. І не думаю, що такий коли-небудь зніматимуть. Після всього, що накоїли ті свині. — Танненбаум обсмикнув хустинку з червоною облямівкою, яка визирала з верхньої кишені його спортивного піджака. — Гольт розмовляв сьогодні вранці з Сильверсом, і той не заперечує, якщо ви до обіду працюватимете консультантом у нас. Він каже, що ви йому потрібні передусім після обіду та ввечері.
— Тобто Гольт вже купив мене у нього? — запитав я. — Кажуть, щось подібне стається і з голлівудськими зірками.
— Ні, звісно. Він тільки хотів порозпитувати про вас, бо ви йому конче необхідні. У Голлівуді нема жодної людини, яка б сиділа в концтаборі, тільки ви.
Я здригнувся.
— Мабуть, за цей дозвіл Сильвере уже продав йому олійне полотно?
— Не знаю. Але вчора Гольт дивився на Сильверсові картини. Вони йомудуже сподобалися.
У сяйві полудневого сонця я побачив Гольта, який в широких зелених штанах прогулювався навколо басейну. На ньому була ще й кольорова гавайська сорочка з південно-океанським ландшафтом. Він здалеку замахав до мене обома лапами.
— Привіт, Роберте.
— І вам добридень, Містере Гольте. — Він поплескав мене по плечу — жест, який я ненавидів. — Ви ще сердитеся через тих кілька маленьких рисунків? Ми це легко владнаємо.
Якийсь час я не заважав йому молоти язиком. Тоді він нарешті перейшов до справи. Хотів, щоб я перевірив, чи в сценарії немає помилок, а крім того, щоб працював у нього таким собі консультантом з костюмів та сцен із нацистами — тільки тоді він зможе зняти все правильно.
— Це два різних завдання, — зауважив я. — Що буде, якщо сценарій виявиться геть непридатний?
— Тоді ми його перепишемо. Але спершу перечитайте. — Гольт трохи спітнів. — Якнайшвидше. Завтра ми починаємо знімати найважливіші сцени. Чи не могли б ви вже сьогодні переглянути його?
Я нічого не відповів. Гольт витягнув із портфеля папку.
— Сто тридцять сторінок, — сказав він. — Дві-три години роботи.
Я нерішуче глянув на жовту папку, але зрештою опанував себе.
— П’ятсот доларів, — запропонував Гольт. — За відгук на кілька сторінок.
— Це дуже справедлива пропозиція, — підтакнув Танненбаум.
— Дві тисячі, — відповів я. Якщо я вже й продавав душу чортові, то хотів віддати за ці гроші всі борги і навіть трохи відкласти на чорний день.
Гольт ледь не розплакався.
— Виключено! — вигукнув він.
— Добре, — погодився я. — Так навіть краще. Повірте, я з ненавистю згадую ті часи.
— Тисяча, — запропонував Гольт. — Тільки для вас.
— Дві тисячі. Хіба це гроші для чоловіка, якйй має колекцію імпресіоністів!
— Це нечесно, — сказав Гольт. — І плачу не я, а студія.
— Тим більше.
— Тисяча п’ятсот, — скрегочучи зубами, сказав Гольт. — І триста доларів щотижня за роботу консультанта.
— Добре, — погодився я. — І я хочу машину, поки працюватиму у вас. Ще одна умова: після обіду я вільний.
Оце так угода! — вигукнув Танненбаум. — Яку кінозірки.
Гольт пропустив це повз вуха. Він знав, що я вже орієнтуюся в гонорарах кінозірок.
— Добре, Роберте, — сказав він рішуче. — Залишаю вам сценарій. Відразу беріться до роботи: це терміново.
— Почну, щойно отримаю тисячу доларів авансу, Джо, — дуже ґречно відповів я.
— Якщо ви працюватимете в мене тільки півдня, я, звісно, буду змушений скоротити і вашу зарплату, — заявив Сильвере. — Скажімо, наполовину. Це ж справедливо, хіба ж ні?
— Слово «справедливо» я чув сьогодні вже кілька разів, — відповів я. — І щоразу недоречно.
Сильвере витягнув ноги на світло-блакитному дивані.
— Вважаю мою пропозицію не тільки справедливою, а й щедрою. Я даю вам можливість заробити багато грошей в іншій царині. Замість того, щоб звільнити вас, я згідний, щоб ви працювали в мене тільки час від часу. Ви мали б бути мені вдячний.
— На жаль, це не так, — відповів я. — Ліпше звільніть мене. Якщо хочете, можемо укласти договір з перемінною ставкою: низька зарплата, але пайова участь в угодах.
Сильвере глянув на мене, як на рідкісну комаху.
— Хіба ж ви вмієте продавати! — сказав він зневажливо. — На одних тільки комісійних ви з голоду помрете.
Він щоразу дратувався, коли хтось сумнівався в тому, що продаж картин вимагає божественної геніальності:
— Я для вас стараюся, пробиваю вам якусь роботу в кіно, а ви…
— Містере Сильвере, — перебив я його спокійно. — Облишмо це. Ви ж хочете продати картини не мені, а моєму клієнтові Гольту.
Я за те, щоб ви все обставили йому як велетенську люб’язність, і впевнений, що він удячно купуватиме у вас картини й надалі. Але зовсім не хочу, щоб ви вимагали вдячності від мене, бо саме ви маєте мені дякувати. Те, що ви мене навчили, просто прекрасно: найвища ціль будь-якого старанного торговця полягає в тому, щоб не тільки обдерти клієнта, як липку, але й змусити його за це дякувати. Ви справді майстер своєї справи, але мені це не потрібно.
Раптом Сильвере аж потемнів на обличчі. Здавалося, за кілька секунд він постарів на двадцять років.
— Он як, — промовив він тихо. — Вам це не потрібно. А що маю від життя я? Ви розважаєтеся на вечірках з коктейлями за мої гроші, Ви на двадцять п’ять років за мене молодший, а я маю сидіти в цьому готелі і, наче старий павук, чекати на клієнтів. Я виховую вас, як власного сина, а ви сердитеся, коли я точу об вас мої змучені пазурі! Невже мені й пожартувати тепер не можна?
Я пронизливо глянув на нього. Вже знав усі його трюки зі смертю, хворобами і розмовами про те, що на той світ
