Присягнись, що моя - Поліна Ендрі

– Я такого не казав, – твердо заявляє Блейк.

Мої губи роз'їжджаються у гіркому скептицизмі.

- Ну так, ну так, - повернувшись до своїх речей, знову зупиняюся, говорячи йому: - Як ви там говорили? Легкодоступна. Бездумна. Вітряна, - мій голос льодяніє. Губи спотворює крива посмішка: — А ви, пане Моріс, нітрохи не кращий за інших чоловіків, — усі веселощі кудись миттю випаровуються з мого голосу, замінюючись злістю. - Тикаєш мені мужиками, а сам не можеш позбутися хворобливої ​​закоханості до дівчини кращого друга. Це - не нормально. Ненормально, Блейк! - вигукую я, гніваючись, і чую, як на телефон впало повідомлення.

Дивлюся на нього немигаючим поглядом кілька секунд, важко дихаючи, і так і не дочекавшись реакції, зло згрібаю зі столу свій мобільник.

- Таксі під'їхало, - я піднімаю на нього очі. Демонстративно закидаю в сумочку телефон і замикаю її, розпливаючись в отруйній посмішці. - Чао.

Гордо розвертаюся і витончено стукаю підборами дорогим паркетом.

І коли я йду геть, він мене не зупиняє.