Присягнись, що моя - Поліна Ендрі

Не час шкодувати про помилки.

Шум працюючих вентиляторів і запах свіжих ліків стають значно відчутнішими. Я сиджу на лавці за дверима кабінету в порожньому коридорі, втупившись поглядом у червоний педикюр на ногах.

Вечір. Людей у ​​лікарні все рідше та рідше.

Скоро моя черга.

Підтискаються кінчики пальців, завмирає тужливо серце.

Їх троє. Дівчата, чиї життя не мають абсолютно нічого спільного зі мною, проте щось привело їх сюди, щось, що змусило прийняти це рішення і завдало болю.

Скоро моя черга.

Мені здається, що моє серце не б'ється вже кілька хвилин. Я втратила рахунок часу, мені не хочеться більше нічого.

Відчиняються двері, з’являється він.

— Ти прийшов…

Виростаю на неслухняних ногах. Впиваюсь пальцями в край сумочки так, що їх не відчуваю.

Я очам не вірю.

Він тут. Такий привабливий та загадковий, з очима кольору опівнічного неба.

Полум’яні губи недобре стискаються.

— Як бачиш.

Я зриваюсь до нього і з надією хапаюсь за руки.

— Ти все-таки передумав?.. Ти повернувся, щоб запобігти неминучому?..

У цей момент двері кабінету відчиняються і виходить у сльозах дівчина. Його погляд простежує за нею, стаючи гострішим ніж бритва.

— А я дивлюсь, ти вже все вирішила? 

На аристократичному обличчі застигає усмішка холодніша за кригу.

— Мені ця дитина не потрібна, — захисно відрізаю я, бо бачу байдужість у темних зіницях.

— Дурепа, — гаркає він. — Ні в чому невинне життя загробити вирішила?..

І скільки ж засудження та гніву в очах. Він не вірить, що це його дитина. А я… Як же сказати, що я просто заплуталася?

— Загалом так, — він холодно прибирає мої руки, відступивши на дистанцію. — Роби що хочеш. Навіть якщо це справді моя дитина, це не пом’якшує те, що ти вже тут. Ти вже припустила саму думку про аборт і прийшла сюди, а після цього я тебе знати не знаю.

Він більше не дивиться на мене. Повертається і йде.

— Стій! — кричу я услід. — Будь ласка не йди!..

Двері безжально зачиняються. На очі наливаються сльози. Мені хочеться скулити до зриву голосу, роздерти на шматки залишки серця. Кабінет знову відкривається і звідти лунає:

— Наступна.

Голос твердий, байдужий. Мене чекають. Я так і стою, дивлячись у неіснуючу надію. Невже ти віриш, що він повернеться?..

— Наступна, — пливе по окрузі нетерпляче. — Елайна Елмерз.

Я повільно прикриваю очі і відчуваю, як по щоці скочується сльоза. Ні, він не повернеться. Ковтаю солоні сльози і обертаюся, зустрічаючись з раптово співчутливим поглядом лікарки поверх білої маски.

— Ви збираєтеся заходити чи ні?..