Діти - Галина Василівна Москалець

«Отак і живу», — сказав лікар, хоч Магдалині одне в голові було, як не поїхати в Німеччину. Витягнула мамину обручку і простягла йому: «Ви вже вибачайте, коли мало».

І густо почервоніла, бо лікар був ще молодий. «Сховай, — мовив тихо. — Вона тобі самій згодиться». Він важко закашлявся. Кашляв довго, аж на чолі виступили краплі поту, далі знеможено відкинувся на спинку крісла.

«Може б, я вам чаю з липи заварила? — знайшлася Магдалина. — Де ж так можна в холоді сидіти?»

Вона швиденько метнулася по дрова, складені за грубкою, запалила вогонь. Поставила в чайнику води.

«А де у вас липовий цвіт?»

Лікар тільки розвів руками.

«Нема? Якби я знала, то б із села принесла! — забідкалась Магдалина. — То ж здоров’я! А з ногами у вас що?» — вихопилось у неї. Лікар сухо відказав: «Обморозив». — «А-а, — співчутливо кивнула Магдалина і розгублено заметушилась: — Мені вже пора. Не буду вам тут надокучати. — І вже на порозі спинилась, згадала: — А що мені тепер робити?» — «Я й забув! — спохватився лікар і раптом заговорив швидко й уривчасто. — Війна, війна. Чи думав я, що такі дівчата проситимуть у мене якоїсь зарази на свою чисту вроду?»

Голос у цього захрипів.

«Йди сюди, — сказав до Магдалини, котра стояла біля порога, бліда як смерть, простягнув їй маленьку баночку. — Оцим намажешся. Тільки не лякайся. Візьми ще цю баночку. Коли треба буде, нею загоїш все. Навіть сліду не залишиться».

«Чим я вам віддячу?!» — схлипнула Магдалина.

Три місяці ходила вона страшна, вся в струпах і ранах. Три місяці не дивилася ані в дзеркало, ані у воду. Бридилася самої себе. На четвертий місяць намастила тіло іншою маззю, і все зійшло.

Тоді напекла Магдалина пиріжків, набрала сухого липового цвіту й пішла в місто. Ладна була руки цілувати лікареві. Тітка Юля заголосила:

«Та нема ж його, сердешного вже давно на світі!»

І Магдалина дізналася, що хтось доніс на лікаря, бо він не одного хлопця й дівчину порятував від каторги. Німці недовго збирались, схопили лікаря серед білого дня й повісили на площі. Не дали навіть по-людськи поховати. Не знати, де й могилка…

Хто міг подумати, ще таке трапиться? Цілий ранок йшов дрібний дощик і пригнав під скляні двері бібліотеки кошеня, мокре, нещасне. Котрась із жінок ненароком впустила його, і воно шмигнуло під стелажі. Не було часу з ним морочитись, та ще й у санітарний день, коли повно всякої роботи. Кошеня на якусь хвилину привернуло загальну увагу. Жінки пробували його вигнати, грюкали стільцем по підлозі, кричали, але воно забилось в куток і не вилазило.

— Не мучте бідну тварину! — врешті-решт втрутилася Леночка. — Хай грається… Киць-киць!

Леночка витягнула з бутерброда ковбасу і заходилася виманювати кошеня. Воно й не думало йти. Леночка шпурнула шматок ковбаси під стелаж і заспокоїлась. Інші також взялися за роботу.

А Марія, обкладена книжками так, що й не видно було її за ними, сиділа й думала про дальшу долю кошеняти, і лице їй потроху оживало. Вона дуже любила тварин. Вважала себе слабкою істотою, а таким завжди хочеться піклуватись про слабших за себе.

Кошеня осміліло і вилізло. Ніхто цього не помітив, окрім Марії. Вона взяла його на коліна і стала гладити по вже обсохлій шерсті. Кошеня довірливо замуркотіло й заснуло, скрутившись клубочком. Так і просиділа до кінця роботи. Жінки посміялись та й розійшлись по домівках. Марія сховала кошеня під пальто і пішла до себе на квартиру.

Під дверима подумала, що хазяйка може бути проти кота, і вся зіщулилась від недоброго передчуття. Але бадьоро подзвонила і весело посміхнулась Анні Харитонівні:

— А я не сама!

Та подивилась зацікавлено повз неї, а Марія розстебнула пальто і вийняла з-за пазухи нещасне кошеня.

— Господи! — сплеснула руками хазяйка. — Де ти взяла це?..

Анна Харитонівна бридливо скривилась, і Марія втратила дар мови від добре знайомого колючого погляду.

— Воно… воно бездомне… — забелькотіла. — Мені його жаль…

— В моїй квартирі не місце для всякої зарази! — відрубала Анна Харитонівна і рушила велично на кухню.

Марія мало не заплакала й не кинулась за нею. Її охопила раптова лють, і вона ледве стрималась, щоб не шпурнути чимось в гладку спину хазяйки.

— Зрештою, я маю теж право.

— Іди в гузно зі