Діти - Галина Василівна Москалець

Вона демонстративно відчинила кватирку…

Марія остовпіла. З нею ще ніхто так не розмовляв.

— Ах так!

Метнулась в свою кімнату, поскидала як-небудь у валізку речі і вибігла повз отетерілу хазяйку надвір, грюкнувши щосили дверима. Через п’ять хвилин Марія сиділа в парку на лавочці і плакала. Було холодно і наближався вечір.

Марія берегла свої надміру делікатні нерви і не вберегла. Правда, в душі вона відчувала якесь моральне задоволення, але ця історія, може, й не була варта того, щоб опинитись просто так на вулиці. Як то не була? Марія обурилась і тісніше пригорнула до себе кошеня.

— Що нам робити, кицю?

Ну, треба ж бути такою ідіоткою! Повз неї поспішали люди. Звичайно, додому. Їй аж защеміло в грудях. На цих людей чекає тепла квартира, ліжко, телевізор…

Зрештою, квартиру вона собі підшукає хоч би й завтра. Не всі ж люди однакові. Тільки ночувати на вулиці у квітні в місті, де немає навіть вокзалу, це вже не жарт. Тим більше, що не має вона навіть друзів, до котрих можна прийти в будь-який час і які нічого не запитають і не розсердяться.

Повз неї проходили люди. Марія мало не з розпачем думала, що нікому до неї немає діла. Зрештою, вона теж не могла б так просто підійти до самотньої людини і запропонувати свою допомогу. Кінець кінцем на крайній випадок залишалася Леночка. Але Марії дуже важко було без попередження звалитись комусь на голову.

Вона почула чийсь голос і зрозуміла, що звертаються до неї. Інстинктивно зщулилась, і обличчя її знову стало настороженим і злим.

— Ви що, не чуєте?

Марія підвела очі. Перед нею стояв якийсь хлопець.

— Ви мене пам’ятаєте? Я — Дмитро.

— Всіх не запам’ятаєш! — сухо відказала Марія і відвернулась.

— А я вас пам’ятаю! Коли я сяду, ви мене не проженете?

— Сідайте. Мені все одно.

— О, дякую!

На Марію війнуло запахом бензину.

— Скучаєте?

— Я не сама.

— Як то не сама? — ошелешено глянув на неї Дмитро.

— А так! — Марія відгорнула полу пальта.

— Кіт? Звідки ви його взяли?

— Приблудилось… Мене через нього з квартири вигнали! — відчайдушно повідомила Марія.

— Не може бути! — Дмитро вказівним пальцем торкнувся котячої шерсті.

— Хай буде й так… — знизала вона плечима. — Вас це насправді не стосується…

— Невже ви думаєте, що я піду й лишу таку гарну дівчину саму в парку, де всякі п’яні ходять? Та я, може, вночі не спав, думав, аби вас зустріти! На танцях чекав…

«Боже, який він дурний!» — ледь-ледь почервоніла Марія.

— Я так не думаю. І, взагалі, зараз мені якраз не вистачає розводити з кимось балачки! В мене свої проблеми.

Марія підвелася з лавки.

— Які ж то проблеми? — притримав її за руку.

— Ви забагато хочете знати!

Марія потягнула за собою важку валізу в глиб темної алеї. Він навіть не спробував її допомогти.

Вона, звісно, змогла б з ним договоритись щодо родичів чи там знайомих. Але Марія завжди відштовхувала допомогу тоді, коли її особливо потребувала, чи просто так виглядало, ніби вона відштовхує.

Вона вийшла до кінотеатру і довго не вагалася. Дві години у теплі й спокої — це вже непогано. У неї аж настрій піднявся.

Показували фільм про завод, нудний-пренудний. Йшли безконечні виробничі наради, а глядачі тільки і чекали, коли молодий, багатообіцяючий і колючий інженер кінчить сперечатись й стане вирішувати другорядні особисті проблеми.

Навпроти Марії сиділа, обнявшись, парочка і сміялась з чогось свого. Кошеня прокинулось і тихенько нявкнуло. Не вистачало, щоб її вигнали ще й з кінотеатру. Марії загалом непогано сиділось, тільки весь час боялася кінця сеансу. Втім, доведеться таки піти до Леночки. Це досить далеко, в новому кварталі, але що поробиш.

Спалахнуло світло, і Марія ніби побачила себе в дзеркалі: у заляпаному болотом пальті, з незграбною валізкою і з кошеням за пазухою. Вона покірно витерпіла штовханину при вході і вийшла з усіма через захаращений двір на вулицю.