Мáліна - Інгеборг Бахман
Настане день, коли люди матимуть чорно-золотаві очі, вони бачитимуть красу, звільняться від бруду та усяких знегод, здійматимуться в повітря й занурюватимуться під воду, забудуть про свої мозолі та клопоти. Настане день, і вони будуть вільними, усі люди будуть вільними також від волі, яку вони собі уявляли. То буде велика воля, воля понад усяку міру, воля на все життя…
У кафе Гоймаркт я все ще недобра на Ліну, бо вона небезпечна очевидиця моїх потаємних думок, вона деколи чує, як я вимовляю по телефону фрази, які є для неї чистою єрессю, і які могли б їй надати право без жодних вагань пожбурити мене із вікна, послати на гільйотину, задушити ґаротою, безжально спалити на вогнищі. Та я ніколи не зможу довідатись, чи має вона щось проти того, що зранку я ходжу по квартирі розбита, що не знаю, який для прання треба засіб купити — Ата чи Імі, чи має вона щось проти того, що я не рахую усе скрупульозно й ретельно не контролюю всіх обрахунків, які коштують їй так багато зусиль, а чи йдеться їй радше про фрази, артикульовані мною, чи здогадується вона про думки, які дають їй право мене убити.
Настане день, коли люди знову відкриють для себе савани й степи, коли туди вирушать і покладуть край рабству своєму, під високим сонцем до людей вийдуть звірі, які теж будуть вільними, і житимуть всі у злагоді, черепахи гігантські, слони та бізони, а королі джунглів й пустель дійдуть згоди з розкріпаченою людиною, вони питимуть з джерела одного, вдихатимуть чисте повітря, не шматуватимуть одне одного, це буде початком, це буде початком нового життя…
Гукаю: Рахунок, будь ласка! Пан Карл відгукує у відповідь радісно: Вже іду! і зникає. Я надто несправедлива, бгаю в руці паперову серветку, на якій записала щойно кілька уривків фраз, тонкий папір розмокає в каві, яка вихлюпнулась на тацю. Я хочу негайно піти додому, хочу на Унґарґассе, я вибачу Ліні, Ліна теж мені вибачить. Вона витисне апельсиновий сік для мене і зварить каву. Не має це бути усе життя. У цьому і є все життя.
Пополудні я переконана, що зможу спокійно пройти повз номер 9, у кожному разі, з другого боку вулиці. Я певна також і в тому, що можу на мить зупинитися, бо пані Аґнес вже зранку порядкує в Івана, а потім має ще йти до двох інших самотніх панів. Подружжя домоправителів із будинку, в якому живе Іван, на вулиці теж ніколи не видно, ці люди не мають звички обмінюватися новинами з пані та паном Брайтнер з-під номера 6, часом я бачу лише під моєю брамою пані Аґнес, цілковито поглинуту розмовами потаємними з пані Брайтнер. Перед номером 9 стоїть цього разу машина Івана, залишена не випадково, як здалося мені спочатку, бо Іван цієї ж миті виходить із дому та йде до своєї машини, я хочу пройти швидко далі, та Іван вже помітив мене своїми гострим зором, він киває мені та кличе, я біжу, променіючи щастям, до нього, що він тут робить, у цей час, коли, як я думала, має бути в себе в бюро, але потім я враз згасаю, бо на переднім сидінні, де не раз я сиділа сама, притулилися тісно одна до одної дві невеликі фігурки, які вже витягують шиї. Іван каже: Це — Бела, а це — Андраш, привітайтеся чемно! Але «gyerekek», як ці діти називаються разом, не вітаються, не відповідають мені, бо я питаю розгублено, чи знають вони німецьку, вони починають сміятися й шепотіти поміж собою, я ні слова не розумію, це, значить, Іванові діти, познайомитись з ними я давно вже хотіла, навіть дещо про них я вже знаю, хоч би те, що Бела — старший та ходить до школи, я розмовляю зніяковіло з Іваном і вже не знаю, що мала намір робити, куди йшла, ах так, до автосервісу на Унґарґассе, у верхній частині вулиці, бо в машині моїй міняли мастило і, може, вона вже готова, я збиваюсь весь час, напевно, мені доведеться їхати на таксі, якщо машина ще не готова, я маю бути у дев’ятнадцятому районі, я маю відвідати подругу, яка, до того ж хворіє. Іван каже: То майже мені по дорозі, ми можемо тебе підвезти, ми підвеземо тебе! Іван не сказав: Я тебе підвезу. Він каже щось дітям угорською, обходить машину, виймає обох, відчиняє задні дверцята та підштовхує їх на заднє сидіння. Я не знаю, зараз я б не хотіла, я, ліпше, піду в автосервіс або, ліпше, візьму таксі. Як маю я пояснити Іванові, що все це звалилось на мене надто раптово? Він каже: Ну, то ж сідай! Поки ми їдемо, даю змогу говорити Іванові, оглядаюся час від часу назад, я повинна знайти першу фразу, я не готова. Я не питатиму Белу, до якого класу він ходить, до якої школи, я не буду питати дітей, як їм поводиться, що вони найохочіше роблять, у які грають ігри та чи, може, люблять морозиво. Про це не може бути жодної мови. Діти щомиті перебивають Івана: Ти бачив? Дивися, фіакр! Поглянь, сажотрус! Ти подумав про кеди? Дивися, Альфа Ромео! Дивися, номер із Зальцбурга! Послухай, отой там — американець? Іван розповідає мені про свій тяжкий день, про проблеми в бюро, поміж тим кидає назад швидкі, точні відповіді, мені він говорить про «брак часу», проблеми, саме сьогодні йому довелося везти дітей до дантиста. Доктор Геер вирвав у Бели зуба, Андрашу він поставив дві невеликі пломби. Я оглядаюсь,
