Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе - Райнер Марія Рільке
Мушу признатись, я відчув велику полегкість, коли кроків двадцять він ні разу не підскочив, аж тут, підвівши очі, я помітив, що з ним сталася інша прикрість. Комір його пальта піднявся, а коли він то однією рукою, то обіруч старанно намагався опустити його, нічого не виходило. Таке часом трапляється. Це не стривожило мене. Але одразу по тому я з безмежним подивом помітив, що заклопотані руки цього чоловіка здійснювали два рухи: один — потаємний, швидкий, яким він непомітно піднімав комір, а другий — ретельний, тривалий, немов підкреслений, проскандований рух, який мав опустити комір. Це спостереження так спантеличило мене, що збігло дві хвилини, перше ніж я збагнув: у шиї цього чоловіка, за насунутим на голову пальтом і нервовими метушливими руками, тепер криється те саме моторошне двоетапне підстрибування, яке щойно полишило йому ноги. Від тієї миті я мов прив'язався до цього перехожого. Я зрозумів, що оте підстрибування блукає по його тілу й намагається виткнутися де-небудь. Я розумів його страх перед людьми і сам почав обережно придивлятися, чи перехожі помічають що-небудь. Мені сипало морозом поза шкірою, коли його ноги раптом, немов сіпнувшись, ледь підстрибували, але ніхто не звертав на це уваги, і я подумав, що у випадку, коли хтось помітить що-небудь, слід зашпортатись і мені. То був би, безперечно, спосіб спонукати цікавих повірити, ніби на шляху справді була якась дрібна й невидна перешкода, за яку ми обидва перечепилися. Але, поки я міркував, як допомогти йому, він сам знайшов новий, видатний вихід. Я забув сказати, що він мав із собою ціпка; що ж, то був звичайний ціпок, із темного дерева, з простим заокругленим руків'ям. Тож у страхові, який шукав виходу, йому спало на гадку спершу взяти ціпок однією рукою (хтозна, для чого може знадобитися друга), а потім тримати його за спиною, якраз на хребті, міцно притиснувши до попереку, а край заокругленого руків'я підсунути під комір, щоб відчувати ціпок як тверду опору позаду шийних і грудних хребців. Цей жест не впадав у вічі, щонайбільше видавався трохи пустотливим, але несподіваний суто весняний день міг би виправдати його. Нікому не спало на гадку озирнутися, і тепер він ішов. Ішов чудово.
Щоправда, переходячи вулицю, він знову двічі підскочив, але то були невисокі, напівприглушені стрибки, геть незначущі, а один справді помітний стрибок він виконав так вправно (якраз поперек дороги лежав поливний шланг), що годі було чогось боятися. Атож, поки що все гаразд, від часу до часу він і другою рукою хапався за ціпок і міцніше притискав його, і завдяки цьому одразу уникав небезпеки. Але мій страх усе-таки дужчав, і тут я нічого не міг удіяти. Я знав: поки він іде і коштом безмежних зусиль намагається видаватись байдужим і розвіяним, страхітливі сіпання в його тілі нагромаджуються, і мене опанував той страх, із яким він відчував, як вони наростають у ньому, я бачив, як він хапається за ціпок саме тоді, коли всередині в ньому щось здригається. Тоді його руки видавалися такими нещадними й сильними, що я всі свої надії покладав на його, мабуть, велику волю. Але ж це тільки воля. Настане мить, коли його сила виснажиться, може, чекати вже недовго. І я, йдучи тепер за ним назирці з серцем, що аж калатає, збираю дрібки своєї сили, наче золото, і, дивлячись на його руки, прошу його взяти їх, коли він матиме потребу.
Думаю, він узяв їх, і що я міг удіяти, коли згодом вони скінчилися?
На площі Сен-Мішель було багато екіпажів і людей, що кудись квапились, ми часто опинялися між двома екіпажами, і тоді він тамував віддих і трохи сповільнював ходу, немов для відпочинку, тільки ледь підстрибував і ледь кивав головою. Можливо, то були хитрощі, якими він прагнув подолати хворобу, що озивалася в ньому. Воля була пробита в двох місцях, і ця поразка лишила в одержимих м'язах тихе, вабливе подразнення і нестримний двотактний порив. Але ціпок і далі був на своєму місці, а руки видавалися лихими і гнівними; отак ми ступили на міст, і все тривало далі. Тривало. Але тепер у його ході з'явилося щось непевне, він то пробігав два кроки, то зупинявся. Зупинився. Ліва рука повільно відірвалася від ціпка й так повільно піднялася вгору, що я бачив, як вона тремтить у повітрі; він зсунув капелюха на потилицю й витер собі чоло. Повернув трохи голову, ковзнув очима над небесами, будинками й водою, не помічаючи їх, а потім піддався. Відкинув ціпка, випростав руки, наче намірявся злетіти, з нього немов вишила якась стихійна сила й зігнула його вперед, шарпнула назад, спонукала його кивати й нахилятися, потім змусила нестямно витанцьовувати поміж юрби. Адже до чоловіка позбігалися люди, і я вже не бачив його.
Якщо я й мав якийсь сенс іти ще куди-небудь, тепер я спорожнів. Мов голий аркуш паперу, я тягнувся вздовж будинків, повертаючись по бульварах.
Я[56] спробую написати тобі, хоча, власне, після нашого необхідного прощання нема про що говорити. І все-таки я спробую, думаю, я мушу так чинити, бо я бачив святу в Пантеоні, самотню, святу жінку, а також покрівлю, двері, а всередині лампаду зі скромним кружальцем світла, а далі — заснуле місто, річку, вдалині — сяйливий місяць. Свята чатувала над сонним містом. Я плакав. Я плакав, бо все знову було таким несподіваним. Я плакав, бо не знав, як я можу собі зарадити.
Я був у Парижі, і почувши про це, люди радіють, більшість заздрить мені. Вони мають слушність. Це велике місто, велике й повне дивовижних спокус. Щодо мене, мушу признатися, що в певному розумінні я став їхньою жертвою. Думаю, по-іншому тут годі сказати. Я став
