Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе - Райнер Марія Рільке
Але тепер уже все минуло; я вистояв. Я сиджу в себе в кімнаті біля лампи; трохи холодно, бо я не зважуюся запалити в грубі: ану ж вона курітиме і мені знов доведеться тікати надвір? Я сиджу й думаю: якби я не був бідний, то винайняв би іншу кімнату, де меблі були б не такі старі, спотворені духом стількох колишніх винаймачів, як ці. Спершу мені було справді нелегко покласти голову на спинку фотеля: на його зеленому покритті утворилася брудно-сіра заглибина, що, видно, підходила всім головам. Довгий час я завбачливо стелив під голову носовичка, але тепер почуваюся надто стомленим для цього: я впевнився, що можна й не підстеляти нічого й що та маленька заглибина якраз до міри моїй голові, наче для неї зроблена. Але якби я не був бідний, то найперше купив би собі добру грубку й палив би в ній справжніми твердими дровами з гір, а не тими нікчемними tetes-de-moinau[46], смердючим димом з якого забивало дух і геть затуманювало голову. А ще хай би хтось прибирав у мене без великого гармидеру й розпалював у грубі так, як мені треба, а то я часто чверть години простоюю перед нею навколішки, помішую вугілля, шкіра на чолі напинається від палу, очі пече, я витрачаю за той час усю силу, яку маю на цілий день, і, звичайно, виходжу потім на люди цілком безборонний. Часом, коли на вулицях завелика тиснява, я брав би карету і проїздив би повз неї, і щодня харчувався б у Дюваля… а не тинявся б по cremeries… А може, й він буватиме в Дюваля? Ні, йому б не дозволили чекати там на мене. Умирущих туди не пускають. Умирущих? Я тепер сиджу у себе в кімнаті й можу спробувати спокійно обміркувати те, що зі мною сталося. Добре з'ясувати все до кінця. Отже, я зайшов і спершу тільки побачив, що біля столу, де я переважно сидів, уже хтось є. Я кивнув головою в бік невеличкого шинквасу, замовив собі харч і сів поряд. І тоді я відчув його, хоч він і не рухався. Відчув якраз його непорушність і миттю все зрозумів. Між нами виник зв'язок, і я збагнув, що він завмер із жаху. Збагнув, що жах паралізував його, жах перед чимось, що відбувалося в ньому. Може, в ньому лопнула якась судина, може, саме тепер якась отрута, що її він давно боявся, добулася йому до серця, а може, в його мозку виросла якась велика пухлина і, мов сонце, змінила йому світ. Я величезним зусиллям волі примусив себе глянути на нього, бо ще сподівався, що це все тільки уявилося мені. Та сталося інакше: я схопився і щодуху помчав геть із кав'ярні, бо не помилився. Він сидів у грубому, чорному зимовому пальті, його сіре, напружене обличчя тонуло у вовняному шаликові. Рот був зціплений, наче його притис згори якийсь великий тягар, але хтозна, чи очі ще бачили щось: їх затуляли запітнілі димчасті окуляри, що ледь тремтіли. Ніздрі роздувалися, довге волосся на запалих скронях наче зів'яло від великої спекоти. За довгими, жовтими вухами залягали великі тіні. Так, він знав, що тепер від усього віддаляється: не тільки від людей. Іще мить, і все втратить свій сенс: і цей стіл, і філіжанка, і стілець, у який він учепився, — все звичне і найближче стане незбагненне, чуже й обтяжливе. Так він сидів і чекав, коли це все відбудеться. І вже не боронився. А я ще боронився. Боронився, хоч знаю, що в мене вже надвереджене серце й що життя моє кінчається, навіть якщо мої мучителі відчепляться від мене. Я кажу собі: «Нічого страшного не сталося», — а все ж я тільки через те й зрозумів того чоловіка, що в мені також відбувається щось таке, що починає віддаляти і відокремлювати мене від усього. Як мені завжди було страшно, коли про вмирущого казали: «Він уже нікого не впізнає». Тоді я уявляв собі самітне обличчя, що підіймається з подушки й шукає, шукає чогось знайомого, баченого колись, а його немає там. Якби я не боявся так, то втішав би себе думкою, що можна ж усе бачити по-інакшому, а проте жити. Та я боюся, страшенно боюся цієї зміни. Я й досі ніяк не звикну до цього світу, який мені здається гарним. То як мені буде в іншому? Я хотів би залишитися серед тих значень, до яких прихилився серцем, а якщо вже щось має змінитися, то хай би мені дали жити бодай серед собак, у їхньому світі, спорідненому з нашим, серед тих речей, що й у нас.
Поки що я можу все це написати і сказати. Але настане день, коли моя рука віддаліє від мене, і, як я загадуватиму їй писати, на папір лягатимуть не ті слова, що я маю на думці. Настане час інших тлумачень, і слова не триматимуться одне одного, і всякий сенс розтане, як хмара, і випаде додолу, як дощ. Хоч як я боюся, та врешті все-таки ніби стою перед чимсь великим і пригадую, що зі мною раніше таке часто бувало перед тим, як я починав писати. Та цього разу не я писатиму, а писатимуть мене. Я — враження, що виллється в щось. О, ще тільки трішечки, і я зрозумію та схвалю. Тільки один крок, і тяжке горе обернеться у велику радість. Але я не здатний на цей крок, я впав і вже не можу підвестися, бо зламався. Я, звичайно, ще не перестав вірити, що надійде якась допомога. І ось вона лежить переді мною, моєю рукою писана, те, чого я щовечора просив у своїх молитвах. Я знайшов його в книжках і переписав собі, щоб воно стало зовсім близьке мені й вийшло з-під моєї руки, наче моє власне. І тепер я хочу ще раз написати його, написати тут, стоячи навколішки біля свого столу, бо так воно довше лишається моїм, аніж якби було
