Тепло його долонь - Юрій Ярема
«Ти для мене став космосом. У тобі я загубився, розчинився. Поруч із тобою я став дрібною комахою. Ти — володар моєї долі. Подаруй мені останній шанс».
Хлопець припинив писати і зирнув на Остапа. Розгублений юнак упізнав себе. Мур умить видовжився на декілька кілометрів. Через кожні п’ять метрів сидів Остап і виводив одні й ті самі слова.
Несподівано мур луснув і розсипався на сотні тисяч друзок.
Всі двійники Остапа зникли, і він побачив, що на місці стіни стоїть хлопець. Високий, усміхнений, із загадковим поглядом. Придивившись, Остап упізнав Руслана.
— Нічого не кажи, — почав Руслан. — Це тільки сон, марення, твоя уява… Але я — поруч.
— Себто як? Ми з тобою живі? — розгубився Остап.
— Живі, як ніколи! Головне — ми вільні: від здогадок, болю та стереотипів. Роззирнися! Бачиш?
— Що я мушу побачити? — роздратовано буркнув хлопець, починаючи відчувати безглуздість ситуації.
— Нічого! І це — найкраще! Нічого і нікого не залишилося… Тільки ми вдвох.
— Я не розумію…
— Прийде час, і все зрозумієш, — Руслан підійшов ближче.
Узявши Остапа за руку, він схилив голову трохи на бік і поцілував хлопця у неголену щоку. Десь неподалік стояв мотоцикл — звідки він тут узявся?
— Поїхали! — запропонував Руслан.
— Ми перебуваємо усюди й ніде… То куди ж ми поїдемо?
— Далі, — просто відповів хлопець.
Руслан, завівши двигун, посадив позаду себе Остапа і рвонув. Від гуркоту сталевого звіра закладало вуха, а різкий вітер куйовдив волосся на всі боки…
Остап прокинувся, підскочивши в ліжку. Йому здалося, що рев двигуна наздоганяє його і в реальному житті. Проте, зайшовши на кухню, він побачив, що Руслан орудує біля кавової машини.
— Доброго ранку! — привітався Руслан. — Кави?
— Не відмовлюся, — вмощуючись на стілець, проказав хлопець.
— Слухай, — удаючи байдужість, почав Остап. — А в тебе часом немає мотоциклу?
— Є, — здивовано відповів юнак. — А звідки ти знаєш?
— Та так… Здогадався…
— Стоїть під будинком. Але останнім часом нечасто на ньому катаюся. Раніше Віку возив за місто, а зараз тільки іноді можу прихопити його на побачення, щоб похизуватися. Ну, ніби я мачо, — підморгнув Руслан.
— Зрозуміло…, — зітхнув Остап. — А куди ти так вирядився сьогодні?
На Руслані був святковий одяг, волосся було акуратно зачесане. Відчувався аромат недешевого парфуму. Остап іще його таким не бачив.
— На зустріч із долею! — засяяв хлопець. — Списався з однією кралею…. М-м-м-м… Якби ти бачив, яка вона гарна! — примружившись, оповідав він. — Заради такої і ти, напевне, став би «натуралом».
— Оце вже ні! — посміхнувся у відповідь Остап. — Мені й так проблем вистачає. Що ж, успішного тобі побачення!
— Дякую! Увечері все розповім. Звісно, якщо не залишуся в неї, — ще раз підморгнув Руслан.
Коли він пішов, Остап спробував попрацювати, але голова розболілася так, що вже ні на що не був здатен.
Розмістившись на кушетці, юнак ніяк не міг позбутися образу Руслана. Від самого початку він не дивився на нього, не помічав його вроди. Тепер, згадуючи всі ті миті, хвилини, години, коли він бачив Руслана, Остап розумів, що цей парубок гідний уваги і симпатії.
Він пригадав, як уранці бачив його без футболки. Трохи рельєфне тіло, з невеликою кількістю волосся, ранкова щетина, яка додавала мужності, міцні жилаві руки — ознака працьовитої людини.
Часом він бачив Руслана в майстерні за роботою над новою картиною. Схилившись над мольбертом і жваво рухаючи пензлем, Руслан повністю віддавався справі, не помічаючи навколо нічого. Його силует нагадував одну із скульптур Родена, яка дивним чином потрапила до квартири.
Так, це був хлопець, за котрим упадала, напевне, не одна дівчина. А він, не помічаючи своєї краси, лишався простим і доброзичливим. Що більше Остап думав про свого рятівника, то більше він розумів, що починає закохуватись у нього.
Треба було гнати від себе ці почуття і думки. Ще чого бракувало — закохатися в натурала! Цікаво, як відреагував би Руслан?
Отак, не в змозі позбутися дивних думок, Остап вирішив зателефонувати Ромці. Врешті-решт, хто, як не він, розумів його найкраще? Поради Романа завжди допомагали у скрутному становищі, хоча були досить безглуздими.
— Привіт, чуваче!!! — заволало у слухавці. — Я вже думав, що ти про нас забув! Як справи?
— Та не забув… Просто зараз купа питань назбиралася. Мушу всьому дати лад. Я, власне кажучи, телефоную тобі у важливій справі…, — сказав і затнувся хлопець.
— Ну то кажи швидше! — радісно верещав найкращий друг. — Чим зможемо, тим і допоможемо!
— Ти колись закохувався в натуралів? — обережно запитав Остап.
— Боронь Боже! Навіть запеклому ворогові не побажаю! А ти часом не теє…
— Отож бо й воно… Є тут один, красень на все село… Якби ти знав, як він мені допоміг!
— Ну й добре, якщо допоміг! Але це не зобов’язує тебе лягати з ним у ліжко! Подякуй йому — та й годі!
— Ти не зрозумів… Не в цьому річ. Я не хочу вмощуватися з ним у ліжко. Він мені подобається. Останнім часом я почав помічати, що забагато про нього думаю. І нічого не можу з
