Незнайомка з Вілдфел-Холу - Енн Бронте
– Ну, містере Маркгам, у чому справа? – запитала молода матуся, вітаючи мене приємною усмішкою.
– Я хочу, аби ви поглянули на цю книгу і, якщо ваша ласка, взяли її і на дозвіллі прочитали. Я не вибачаюсь, що викликав вас із дому такого прегарного вечора, хоч це було заради не такої вже й важливої справи. – Скажіть, щоб він зайшов, мамо! – попросив Артур.
– Чи не бажаєте зайти? – запропонувала вона.
– Та звісно, бо хотілося б побачити, як ви порядкуєте в саду.
– І як зацвіли квіти, що їх передала ваша сестра, – додала вона, відчиняючи ворота.
Ми гуляли садом, розмовляли про квіти, дерева і про багато інших речей. Вечір був добрий, привітний, і такою ж була моя супутниця. Ніжність і любов зростали у моєму серці, та я не зважувався висловити їх, аж поки ми не зупинилися перед кущем прегарних руж, які подарувала їй моя сестра. Пані Грем зірвала напіврозкритого пуп’янка і попросила передати його Розі.
– А мені не можна залишити його собі? – запитав я.
– Ні; але ось вам інша ружа.
Замість того, аби спокійно взяти квітку, я затримав її руку в своїй і глянув їй у вічі. Вона дозволила мені потримати її якусь мить, і я помітив, як радісно спалахнули її очі, а щоки зашарілися, та наступної миті хмара страждання затьмарила їй чоло, щоки й вуста зблідли, наче мармур, – здавалося, вона переживає якийсь внутрішній конфлікт, бо, висмикнувши руку, відступила на крок від мене.
– А зараз, містере Маркгаме, – сказала вона з якимось відчайдушним спокоєм, – я мушу сказати вам відверто, що я з цим не миритимусь. Мені до вподоби ваша компанія, бо я тут сама, а бесіди з вами подобаються мені більше, ніж бесіди з будь-ким іншим; але якщо ви не можете бачити в мені подругу, що ставиться до вас, як мати або сестра, то я буду змушена попросити вас зараз піти і надалі дати мені спокій.
– Я буду вашим другом, або братом, або ким захочете, та дозвольте мені бачити вас і далі; але скажіть, чому я не можу бути ким-небудь більше?
Вона збентежено мовчала.
– Чи не є це результатом якоїсь необдуманої обітниці?
– Схоже на те, – відповіла вона. – Колись я, можливо, розповім вам про це, але зараз вам краще полишити мене; і ніколи, Гілберте, не ставте мене перед необхідністю повторювати те, що я вам щойно сказала! – гаряче додала вона, подаючи мені руку.
О, як солодко і мелодійно прозвучало моє ім’я в її устах!
– Не буду, – відповів я. – Але зараз ви пробачаєте мені?
– За умови, що таке ніколи не повториться.
– І я можу час від часу бачити вас?
– Якщо тільки не зловживатимете цим привілеєм.
– Я не даю порожніх обіцянок; втім, ви й самі в цьому переконаєтеся.
– Якщо спробуєте зловживати, нашій близькості настане кінець, от і все.
– А ви будете завжди називати мене Гілбертом? Це звучить по-сестринському і буде мені нагадуванням про нашу угоду.
Вона всміхнулася і знову запропонувала мені піти. Я вирішив, що краще буде послухатися її, тож вона знову ввійшла до будинку, а я почав спускатися з пагорба. Я вже йшов через поле, аж почув тупіт кінських копит. Роззирнувшись наокіл, я побачив вершника, що їхав шляхом поміж живоплотами. Хоча вже сутеніло, я впізнав його з першого погляду: то був містер Лоренс на своєму сірому поні. Я просто-таки перелетів через поле, перестрибнув кам’яну огорожу і помчав до нього. Побачивши мене, він потягнув свого коня за вудила і, здавалося, мав намір повернути назад, але, подумавши, вочевидь вирішив, що краще таки їхати туди, куди зібрався, – але в мене було інше на думці. Схопивши його коня за вуздечку, я вигукнув:
– Зараз, Лоренсе, ти мені розкриєш цю таємницю! Ану кажи, куди це ти вирядився!
– Покинь вуздечку, – спокійно сказав він, – ти роздереш рота моєму поні.
– Іди ти зі своїм поні!..
– Чому ти такий грубий і брутальний, Маркгаме? Мені страшенно соромно за тебе.
– Відповідай на мої запитання – перш ніж ти зрушиш із цього місця, я дізнаюсь, що ти ховаєш під цією віроломною двоєдушністю!
– Я не відповідатиму ні на які запитання, поки не відпустиш вуздечки, – навіть якщо до ранку триматимешся за неї.
Я покинув вуздечку.
– Ну? – сказав я.
– Запитай мене іншим разом, коли ти зможеш говорити, як личить джентльменові! – відповів він і спробував був обминути мене, але я знову схопився за вуздечку.
– Ну, містере Маркгаме, це вже занадто! – сказав він. – Я що, не можу побалакати зі своїм орендарем про бізнес без того, аби на мене не нападали сусіди?!
– Не про бізнес ідеться! Зараз я тобі скажу, що думаю про твою поведінку.
– Краще відклади свою думку до зручнішої нагоди, – урвав він мене, – ось іде вікарій.
І справді, до нас підходив містер Мілворд – певне, він повертався з якогось віддаленого закутка своєї парафії. Я облишив вуздечку, і Лоренс рушив з місця.
– Що, сваримося, Маркгаме? – вигукнув вікарій. – І підозрюю, через цю молоду вдову? – додав він, докірливо хитаючи головою. – Але дозвольте мені сказати вам, юначе, – тут він наблизив своє обличчя до мого з поважним, конфіденційним виглядом, – вона цього не варта!
– МІСТЕРЕ МІЛВОРД! – обурено крикнув я.
Почувши це, преподобний роззирнувся довкруги, приголомшений і здивований такою нечуваною зухвалістю, а потім втупився в мене поглядом, який відверто казав: «Що, отак до мене!» Але я був надто розгніваний, щоб вибачатися чи сказати йому ще хоч слово – я обернувся і сягнистими кроками почав спускатися у діл, покинувши його на шляху.
Розділ XI
Минули три тижні. Ми з пані Грем стали справжніми друзями – чи радше братом і сестрою, як полюбляли ми казати. Вона називала мене Гілбертом, а я її Геленою, тому що бачив це ім’я на її книжках. Ми бачилися не більше, ніж двічі на тиждень, і я намагався надавати нашим зустрічам випадкового характеру, бо вважав за потрібне бути надзвичайно обережним, і загалом поводився із такою пристойністю, що в неї жодного разу не з’явилося нагоди докорити мені. Все ж таки я не міг не помічати, що вона іноді була нещасна і невдоволена собою чи своїм становищем, та й сам я був не зовсім задоволений: цю братню байдужість було дуже важко підтримувати, і я часто почувався найзапеклішим лицеміром; також я бачив або, скоріше, відчував, що, всупереч їй самій, «я не був для неї байдужим», як скромно називають це герої романів, і поки
