Фелікс Австрія - Софія Юріївна Андрухович
Я знала кожну деталь: емалевий циферблат із чорними арабськими цифрами і живим крихітним диском, який відлічував секунди; тонкі стрілки ґранатового кольору; опуклість скла. Напис «Ch. F. Tissot & Fils Locle», наче макові зернинки. Позолочений механізм із 15-ма рубіновими камінцями, усі ці дрібні коліщатка, зубчики, мереживо точності й надійності, запорука вічного життя.
Уся моя безмежна любов до доктора Анґера, невисловлена і стримувана за надійним корпусом із жовтого металу, починала звучати симфонією, шуміти пінистою течією ріки і рватись на волю, коли я ніжно стискала в долонях «тисота».
Здавалось — ще трішечки, і я нарешті втолю свою спрагу, знайду рівновагу, якої мені так бракує, відшукаю впевнену точку спокою серед нескінченного навколишнього бруду й безладу.
Але доктор уже простягав руку, вже непокоївся, що не встигає, що на нього чекають, а він сьогодні геть нічого не зробив, він тоне, тоне у щоденній біганині, захлинається, а важливі справи так і залишаються непочатими, котра вже година, о лишенько, Господи Всемогутній, Mensch denkt Gott lenkt[40].
Для мене всі його справи були важливі та великі. Всі. Це я тонула й захлиналась, це я копошилася під ногами, це я виносила помиї, оббирала бульбу, церувала кальсони. Все, чого мені було треба, — на кілька хвилин довше погрітись теплом «тисота», насититись ним, наїстись. І тоді і бульба, і кальсони були б інакші — я відчувала в них цю здатність.
Але докторова рука нечуло забирала в мене шматочок любові. І я злилась на неї, часто хотілось її навіть ударити чи вгризтись зубами. Саме це бажання викликало в мені жах і відразу, а потім — тупе безсилля й апатію.
На цьому місці отець Йосиф м’яко зупинив мене і запитав, чи я не помиляюсь. Я запитально звела на нього очі.
«У чому, отче?» — покірно й тихо запитала самими губами, без голосу.
«У тому, що любов крилась у годинникові, — відповів він. — У тому, що докторову руку хотілось вдарити».
Ці його слова не дійшли до моєї голови, я їх не почула. Вони боляче врізались мені в груди, і я схопила ротом повітря, задихаючись. Якісь нестерпні згустки і шматки живої плоті виходили звідти під напором такої сили, що стримати його не могло вже ніщо. З моїх очей зі слізьми витікала гіркота, і нестерпний принизливий сором за себе, за своє маленьке низьке життя, за свою сліпоту, покірність, фізіологічність, а ще витікав живий жаль і співчуття, яке, буває, відчуваєш до безтямної живої істоти, до якогось звироднілого кошеняти чи до тих, наприклад, лисих щуренят, приречених бабратися серед нечистот і загинути як не від отрути, то в зубах кістлявих псисьок (хоч і псисьок цих несподівано було мені дуже шкода!). Тільки цього разу цей безмежний жаль, такий бездонний і непристойний, такий кричущий, що від нього хочеться відвернутися, втекти і забути назавжди, я відчувала до себе самої, ніби я була водночас і кошеням, і лисим бридким щуреням, і псиськом із гострими іклами, який від болю і голоду намагається роздерти того, хто слабший.
Не знаю, скільки часу все це тривало — коли я прийшла до тями, то знайшла себе, всю мокру від сліз, засліплену і зіпрілу, в якомусь теплому живому гнізді, наскрізь пропахлому ладаном. У голові — жодної думки. Не було нічого «глибокого», нічого «світлого», нічого «доброго» чи «святого». Все було глибоке, світле, добре, святе, пласке, негайне, очевидне. Ніяке.
Я була в животі своєї мами, я відчувала кожну клітину її тіла, кожну волосину, кожен її звук. Хоча ніколи її не знала.
І мене теж уже не існувало. І від цього нічого не змінилось.
І я була в обіймах отця Йосифа. Він надійно сховав мене від світу, загорнув білим фелоном, і те, що я так довго сприймала за цокання «тисота», було биттям його живого, великого серця, і бурчанням його шлунка, і звуком його дихання, і сковтуванням слини.
Сліз більше не було, тепер із мене лилися слова, я продовжувала розповідь, розмірено погойдуючись у колисці священикових обіймів. З мене витікала образа.
Я знову стояла посеред світлого приміщення нової жіночої школи імені Королеви Ядвіґи на вулиці Третього травня — доктор Анґер ласкаво поклопотався, щоб я ходила туди разом з Аделею. Він міг цього не робити, адже я була ніким. Я і так завдячувала йому всім, що мала. Він порятував мені життя, надав притулок, годував і одягав. Кого обходило, чи вмітиме сирота руських бідняків читати, чи навчиться писати своє ім’я. Він не мусив цього робити, але зробив.
Інша річ, що я воліла б залишатися вдома, бути поруч, коли він працював у своєму кабінеті, приносити йому каву зі сметанкою, обережно переливати чорнило в незручний кришталевий каламар із вузьким горлечком. Мені зовсім нецікаво було серед цих панянок з тонкими русявими кісками, заплетеними навколо делікатних голівок, вбраних, як лялечки на бал.
На бал зійшлися маленькі лялі,
Гарні в них сукні, гарні коралі.
А найгарніша — ляля рожева,
Цілого балу королева!
Замість молитов у моїй голові крутилися пісеньки, які ми з Аделею наспівували під час спільних ігор. Сестра Аполінарія суворо дивилась на мене з-під густих наїжачених брів. Я намагалась її не боятись, хоч вона вміла боляче штурхнути.
Wierzę w jednego Boga, Ojca Wszechmogącego, Stworzyciela nieba i ziemi, wszystkich rzeczy widzialnych i niewidzialnych. I w jednego Pana Jezusa Chrystusa, Syna Bożego Jednorodzonego, który z Ojca jest zrodzony przed wszystkimi wiekami. Bóg z Boga, Światłość ze Światłości, Bóg prawdziwy z Boga prawdziwego. Zrodzony a nie stworzony, współistotny Ojcu, a przez Niego wszystko się stało…
А найгарніша — ляля рожева,
Цілого балу королева!
У кишеньці на моїх грудях заховано щось гаряче і ясне. Ребрами складених до молитви долонь я торкаюсь до твердої поверхні. Моя таємниця важка і солідна, справжнісінька.
Bóg z Boga, Światłość ze Światłości, Bóg prawdziwy z Boga prawdziwego…
Мені тепло-тепло і добре-добре.
Światłość ze Światłości, Bóg prawdziwy z Boga prawdziwego…
Сестра Аполінарія вже поруч, її важкі руки хапають мене за плечі і струшують так, що все йде обертом — десяток світлих
