Фелікс Австрія - Софія Юріївна Андрухович
Спершу я подумала, що десь у стіні шкребеться миша. Доведеться купити отруту, невдоволено вирішила я, вже передчуваючи пошуки смердючих і напіврозкладених трупиків.
Але наступної миті зрозуміла, що звук більше схожий на сопіння великої сонної тварини — пса чи коня. Звук ставав дедалі тяжчим, дедалі густішим. Я завмерла у незручній позі, навіть цього не зауважуючи. Жахом стиснуло нутрощі, нудота різко піднялась догори, у голові застугоніло темним передчуттям. Я не сумнівалася, що це він. Що стоїть за дверима, безшелесно видряпавшись щойно драбиною, зсутулившись і схиливши голову, впирається потилицею в низьку стелю. Він увесь спітнів, долоні геть мокрі, від хвилювання зі шлунка виривається неприємна відрижка. Йому б так само нечутно спуститись додолу і зробити вигляд перед рештою, що відлучався справити малу нужду. Або рішуче штовхнути двері, зробити три широкі кроки у мій бік і міцно схопити мене за зап’ястя, незважаючи на мої спроби вирватись.
Але він не може, не здатен зробити ні першого, ні другого. Не може зробити нічого: він занадто слабкий і млявий, занадто боягузливий, до того ж, нестямно затерпає та німіє від самої лише думки про мене.
І тоді цих кілька рішучих кроків зробила я — і різко розчахнувши двері, побачила все саме так, як уявляла: тонка постать, зігнута мало не навпіл, чорні кучері, вперті у стелю, вогник гасової лампи навіжено танцює у нервових руках, відкидаючи навколо макабричні тіні, підступний звук — і запах шлункових процесів просто мені в обличчя.
«Стефо, Стефо, — мимрить він, намагаючись якось виправдатись. — Я приніс лампу, тут же не видно нічого… Я допоможу знайти і принести книжки…»
Але лампа вже вислизає з його спітнілих рук і довго-довго летить уздовж нескінченних ніг цього безталанного бузька, і голосно гепає об підлогу, і розбивається на шматки. Рідкий вогонь зажерливо накидається на наші кінцівки: облизує холоші Йосифових штанів, заволодіває рудою оторочкою на моїй спідниці, зграбно спинаючись нагору. Він намагається загасити вогонь на мені голими руками, зриває спідницю, хапає мене за стегна, але я з силою відштовхую його — Йосиф заледве втримує рівновагу, щоб не скотитись драбиною вниз, на голову комусь, хто вже мчить на допомогу — і хапаю стару дрантиву верету, якою безжально луплю його і кричу щосили, чи то намагаючись врятувати, чи то прибити.
Після цього Йосиф упродовж якогось часу в нас не з’являвся. Від нього принесли тільки короткого листа, в якому він просив пробачити за завдані збитки. Не пам’ятаю тепер, чи мені в той час його бракувало. Можливо, трохи. Але водночас я відчувала полегшення: Аделі досить швидко самій приїлися її одноманітні жарти про «пожежу почуттів до Стефці, яка мало не спалила нам будинок», і ми знову зі спокійною душею повернулись до нашого розміреного життя, помережаного сварками й суперечками.
Але вже зовсім скоро Йосиф мало не втопив мене у ставку Ромашкана.
Того млявого пополудня наприкінці травня ми з Аделею плавали на човні, намагаючись якнайдовше затримуватись у шатрах, утворених вербовими гілками. «Тут так гарно, — зітхала Аделя, витираючи крапельки поту з-над верхньої губи і чола мереживною стрічкою від капелюшка, — але було б іще краще, якби на твоєму місці, Стефо, сидів хтось білявий, із вусиками щіточкою». Аделя зітхала тоді за якимось угорським капралом з імператорських та королівських гусарів, якого тієї пори раз чи двічі бачила під час прогулянки Седельмаєрівською. Дуже вже їй подобались його холодний погляд та військова виправка. А ще пурпурове чако на голові й кавалерійська шабля, ефес якої було прикрашено срібною ниткою. До того ж, Аделю приваблювала недобра слава цього героя: кажуть, він ущент програвся в карти.
Ми випливли з тіні і рухались уздовж берега. Я вже починала відчувати не тільки м’язи рук, але й спину та поперек. І раптом Аделя несамовито замахала комусь парасолькою: «Йосифе! Йосифе! Пане Рідний! Ми тут! Чуєте, ми тут, у човні!»
Далі вона наказала мені: «Стефо, греби до берега!» — а він стояв уже там, схвильований і, здавалося, ще вищий та худіший, ніж доти, і посміхався радісною посмішкою, виставляючи дрібні зубки. Мене вкотре збентежив його ніс. До цієї деталі було не так легко звикнути.
Ми ще не підпливли, а вони з Аделею вже перегукувались, мов близькі друзі, які зустрілися після розлуки.
«Йосифе, де ж ви зникли? Нам вас так не вистачало!»
«Та я не зникав. Просто мама хворіла, ми їздили на Сицилію та до Рима. Але я збирався навідатись до вас і доктора Анґера!»
«І як ваша мама, Йосифе?»
«О, вже набагато краще, панночко Анґер. Дякую, що запитуєте! Ми зустрічалися з папою».
Коли човен вперся носом у берег, Йосиф похилився над ним, наче міст, і ґалантно допоміг Аделі зійти.
Далі він подав руку мені, і я здивувалася з того, яким упевненим поглядом цього разу дивився він на мене. Але все стало на свої місця, щойно я його торкнулась: Йосиф раптом втратив рівновагу, послизнувся на мокрій глині берега, судомно вхопився за мої передпліччя руками — і ми обоє шубовснули у воду. Човен накрив нас згори, і настала темрява.
Погано пам’ятаю, що діялось тих кільканадцять хвиль: найімовірніше, я гребла всіма кінцівками, у паніці заковтуючи воду, осока й водорості сплутували мені руки й заважали рухатись, але найбільшою перепоною був Йосиф, який тягнув мене на дно й мало не задушив.
До тями я почала приходити вже тоді, коли нас везли головною алеєю у фіакрі. Йосиф був так само блідий і нажаханий, як я. І тільки Аделя ледве стримувала сміх.
Після цього він знову зник на деякий час, а коли наступного разу з’явився у нас, то була наша остання зустріч.
Я розкладала до комода чисті комірці й манжети доктора Анґера, коли до покою раптом
