Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
До побачення, Роберте.
Повертайтеся якнайшвидше. На нас чекають важкі часи! Вони настануть згодом, коли ми дивитимемося в нікуди, а в небуття кануть навіть наші ілюзії помсти. Повільно готуйтеся до цього життєвого етапу, щоб шок не виявився непосильним. Тепер ми вже не такі невразливі. Ми не готові витримати несподіваного удару. Не тільки щастя має певну градацію, але й смерть. Деколи я думаю про Тан-ненбаума, цього екранного группенфюрера. Можливо, той віслюк — наймудріший серед нас усіх. Прощавайте, Роберте».
Я поїхав за адресою, яку написав мені Кан. То був маленький убогий будиночок у Вествуді. Перед ним росло кілька апельсинових дерев, а в саду за будинком кудкудакали кури. Кармен спала в шезлонгу. На ній був куций купальник, і я не міг збагнути, чому Кан думав, що в Голлівуді їй успіху не добитися. То була найвродливіша дівчина, яку я коли-небудь бачив. Не вульгарна блондинка, а трагічне видиво, від якого перехоплювало подих.
— О, Роберт, — мовила вона без тіні здивування, коли я її обережно збудив. — Що ви тут робите?
— Продаю картини. А ви?
— Якийсь ідіот підписав зі мною контракт. Я нічого не роблю. Дуже зручно.
Я запропонував їй піти зі мною на обід. Вона не хотіла: сказала, що її господиня добре готує. Я з сумнівом глянув на неохайну рудоволосу господиню. Вона скидалася на гамбургери, віденські ковбаски та законсервовані фрукти водночас.
— Свіжі яйця, — пояснила Кармен, показавши на курей. — Прекрасні омлети!
Мені вдалося переконати її піти зі мною до ресторану «Браун Дербі».
— Там має аж кишіти кінозірками, — спробував я її заохотити.
— Але ж вони не зможуть з’їсти більше одного обіду за раз!
Я чекав, поки Кармен одягнеться. У неї була така хода, наче вона все життя носила на голові кошики, біблейська і спокійна. Я не міг зрозуміти Кана, не міг збагнути, чому він іще досі з нею не одружився і не поїхав аж до ескімосів як агент із продажу радіоприймачів — я читав, що ескімоси надають перевагу іншому типу жінок.
Коли таксі зупинилося перед «Брауном Дербі», мене охопили докори сумління. Я зауважив, як чоловіки в чесучевих костюмах просто ціпеніють, побачивши її.
— Хвилинку, — сказав я. — Я тільки гляну, чи є вільні місця.
Кармен залишилася надворі. У «Браун Дербі» ще було кілька
вільних столиків, але й ціла купа спокусників.
— Жодного вільного місця, — сказав я, вийшовши на вулицю. — На жаль. Ви не заперечуєте, якщо ми пошукаємо трохи менший ресторан?
— Анітрохи. Мені це навіть більше до душі.
Ми зайшли в маленький, темний і порожній ресторан.
— Кармен, вам подобається у Голлівуді? — запитав я. — Тут не набагато нудніше, ніж у Нью-Йорку?
Вона підвела на мене прекрасні очі.
— Про таке я ще не думала.
— А мейі тут страшенно нудно і гидко, — брехав я. — Не можу дочекатися, коли повернуся.
— Усе залежить від того, як почуваєшся. У Нью-Йорку не було ні душі, з якою я б по-справжньому здружилася. А тепер у мене є моя господиня. Ми чудово розуміємо одна одну. Говоримо про все на світі. Крім того, я люблю курей. Вони зовсім не такі дурні, як вважає більшість людей. А в Нью-Йорку я не бачила жодної живої курки. Цих я вже навіть на ім’я знаю і вони приходять, коли я їх кличу.
А апельсини! Хіба ж це не прекрасно: зривати їх просто з дерева і відразу їсти?
Раптом я зрозумів, що саме так захоплювало Кана в цій жінці. Кана, цього активного інтелектуала, в якому нерозривно поєдналися гострий розум та кипуча енергія — одне з найрідкісніших поєднань, які я тільки бачив, — приваблювали в Кармен не тільки її наївність чи неймовірна первозданна тупість. Крім того — хоч він цього, напевно, і не усвідомлював, — його полонила її незаймана простодушність і незворушний спокій її невинного світу, звісно ж, він не був аж таким безневинним, бо неможливо уявити собі невинність у такому розкішному тілі. Звісно, можна собі уявити ідилічне поле на схилі погаслого вулкану, всіяне маргариткам^ та первоцвітом, але чистий спокій і мир ніяк не поєднувався з саксонцями, які, попиваючи каву, розспівували гімни у селі біля Кьотцшенброда.
— Як ви дізналися мою адресу? — запитала Кармен, обгризаючи курячу ніжку.
— Кан написав мені лист. А вам — ні?
— Мені теж, — відповіла Кармен, жуючи м’ясо. — Не знаю, що йому написати. Він такий складний.
— Напишіть йому про ваших курей.
— Він мене не зрозуміє.
— А я б все-таки спробував. Чи напишіть йому про щось інше. Він дуже зрадіє, коли отримає від вас хоч якусь звістку.
Вона похитала головою.
— З моєю господинею мені набагато краще. Кан — дуже важкий чоловік. Я його ніколи не розумію.
— А як йде робота над вашим фільмом, Кармен?
— Прекрасно. Я отримую зарплатню і нічого не роблю. Сто доларів на тиждень! Де так заробиш? У Фризлендерів я отримувала шістдесят і мала цілий день працювати. Крім того, той чортовий психопат часто зривався на мені, коли я щось забувала. А пані Фризлен-дер мене ненавиділа. Ні, тут мені подобається набагато більше.
— А Кан? — спитав я після коротких роздумів, хоч і розумів, що говорити з нею марно.
— Кан? Я йому непотрібна.
— Можливо, усе навпаки.
— Та нащо я йому здалася? Щоб їсти морозиво і дивитися на вулицю? Ніколи не знаю, про що з ним говорити.
— І все одно, думаю, ви йому потрібні, Кармен. Ви не хочете вернутися?
Вона звела на мене трагічні очі. Вернутися до Фризлендера? У нього вже е нова секретарка, яку може мучити, скільки захоче. Я була б просто божевільною, якби повернулася! Ні, ні, я залишуся тут, поки студія така дурна, щоб викидати на мене стільки грошей.
Я глянув на неї.
— А як звати вашого режисера? — спитав я обережно.
— Режисера? Сильвіо Колмен. Я бачила його лише раз, якихось п’ять хвилин. Смішно, правда?
— Я чув, таке часто трапляється, — заспокоїв я її. — Тут такі правила.
Я роздумував над Кановим листом. Він мене'занепокоїв. Я погано спав, тому що боявся одного з тих гидотних снів. На нічні жахіття я чекав ще в ту ніч, коли побачив есесівський фільм, але, хоч як це дивно, цілу ніч спав спокійно. А тепер я намагався пояснити собі, чи причина криється в тому, що той початковий різкий шок перетворився на сміховинну примірку костюмів, і врешті, залишився тільки сором за мій істеричний стан.
