Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк

Він зупинився, задивившись на місто, що мерехтіло численними вогнями.

— Мені б хотілося, щоб ця ніч лишилась у моїй пам’яті як найщас-ливіша ніч за все моє життя, — прошепотів він. — Але вона найжах-ливіша: Ви не вірите, що пам’ять може зробити таку метаморфозу? Вона повинна це зробити! Пережите чудо ніколи не здається повним, поки пам’ять не зробить його таким, — і коли щастя вмерло, воно вже не може змінитись і вилитись у розчарування. Щастя лишається повним. І от коли тепер мені вдасться викликати його в пам’яті — чи ж не лишиться воно назавжди таким, яким я його бачив? Чи не буде щастя жити, поки живий я сам?

Коли Шварц стояв отак на вуличних сходах в імлі могутнього припливу світанку — нужденна, забута постать ночі, — він скидався на сновиду, і мені раптом стало його страшенно жаль.

— Це правда, — поступливо сказав я. — Справді, як можемо ми знати, чи щасливі ми і в якій мірі, поки не дізнаємось, що лишиться від того щастя?

— Особливо коли ми ні на мить не забуваємо, що затримати щастя неможливо, і тому навіть не намагаємось цього зробити, — пошепки додав Шварц. — А якщо ми не схопимо його своїми грубими руками — чи не лишиться воно тоді, несполохане, в глибині наших очей? І чи не житиме воно там і далі, аж поки живі будуть очі?

Він усе ще дивився вниз на місто — туди, де у нього в кімнаті стояла ялинова труна і де дрімав на якорях пароплав. Якусь мить здавалось, ніби його обличчя розпалось у смертному тліні на шматки — так воно було спотворене виразом смертельного болю. Потім воно знову почало оживати, ворухнулось, рот уже не здавався темним проваллям, а очі — чорними камінцями.

Ми пішли далі вниз, у напрямі гавані.

— Мій пане, — озвався Шварц трохи згодом. — Хто ми такі? Хто ви, хто я, хто всі інші і хто ті, кого вже немає на світі? Хто реальний — відображення в дзеркалі чи той, що стоїть перед ним? Той, хто живе, чи пам’ять про померлого, його безболісний образ? Може, ми тепер злилися докупи — небіжчиця і я, — може, тільки тепер вона цілком моя, у цій безутішній алхімії, відкликаючись лише тоді, коли я хочу і як я хочу, з’являючись тільки в слабкій уяві мого мозку. А може, я не лише втратив її один раз, але втрачаю щосекунди і тепер у своїй поступово згасаючій пам’яті? Я повинен затримати її, ви розумієте мене?! — Він схопився рукою за чоло.

Ми вийшли на вулицю, яка довгими каскадами сходів спадала з пагорба вниз. Певно, минулого дня там відбувалося якесь свято. Між будинками на металевих жердинах висіли гірлянди уже зів’ялих квітів, від яких віяло цвинтарним духом, а на простягнутих шнурах — низки електроламп, поміж якими були великі ліхтарі у формі тюльпанів. Над усім тим, на відстані метрів двадцяти одна від одної, височіли п’ятикутні зорі, змонтовані з маленьких електричних лампочок. Очевидно, ілюмінація була влаштована з приводу якоїсь маніфестації або одного з багатьох релігійних свят. Тепер, на світанку, вона здавалась голою й нікому не потрібного, і тільки в одному місці, нижче по вулиці, як видно, щось було несправне в електропроводці — там ще горіла одна зірка незвичайно різким, блідим світлом, як звичайно горять лампи раннім вечором і вранці.

— Оце і є те місце, що ми шукаємо, — мовив Шварц, відчинивши двері до якогось шинку, де ще горіло світло. Нам назустріч вийшов міцний, засмаглий чоловік. Він жестом запросив нас до столу. В низькому приміщенні стояло дві-три бочки, а за одним зі столів сиділи чоловік і жінка. Крім холодної смаженої риби, хазяїн нічого нам подати не міг.

— Ви знаєте Цюрих? — спитав мене Шварц.

— Знаю. В Швейцарії поліція хапала мене чотири рази. Тюрми там хороші. Значно кращі, ніж у Франції. Особливо взимку. На жаль, саме коли вам хочеться спокою, там тримають щонайбільше два тижні. Потім виганяють до дідька, і. кордебалет на кордоні починається знову.

— Моє рішення відкрито перейти кордон від чогось звільнило мене, — сказав Шварц. — Я раптом перестав боятись. У мене вже не завмирало серце при виді поліцая. Я ще відчував шок, але значно слабіший — саме такий, що після нього я в наступну мить ще більше усвідомлював свою свободу. Розумієте?

Я кивнув.

— Підвищене відчування життя в момент небезпеки. Чудово, поки небезпека тільки на горизонті.

— Ви так гадаєте? — Шварц якось дивно поглянув на мене. — Воно триває значно довше. До того моменіу, який ми називаємо смертю, і ще далі. Де ж тоді втрата, якщо можна затримати відчуття? Хіба міста вже нема після того, як ви залишите його? І хіба воно не існує в нас після того, як його зруйнували? Хто ж знає, що означає вмерти? А може, життя — це тільки промінь світла, який осяває наші обличчя одне за одним? А чи не маємо ми обличчя ще до свого народження, якогось праобличчя, що повинно лишитись і після, того, як зникнуть інші, тимчасові?

Під нашими стільцями терлася кішка. Я кинув їй шматочок риби. Вона підняла хвіст і одвернулась.

— Ви зустрілися в Цюриху з дружиною? — спитав я.

— Я знайшов її в готелі. Від усього, що вона пережила, — гніт режиму, нескінченне чекання, стратегія болю й образи — не лишилось і сліду. Я знайшов жінку, якої не знав і яку любив.

Шварц поглянув на мене, і на його обличчя знову на мить упала своєрідна тінь розпачу.

— Так усе і лишилось. Саме Гелен зуміла затримати щастя. А я не міг, особливо Наприкінці. Але ж досить було і того, що могла вона, в цьому вся суть — хіба ж не так? А я повинен тільки тепер це змогти.

Саме тому я й розповідаю вам, пане, про це! Саме тому!

— Ви лишилися жити в Цюриху? — спитав я.

— Ми жили там тиждень, — знову пожвавішавши, сказав Шварц. — Ми жили в тому місті і в тій єдиній європейській країні, де ще не здавалось, ніби захитався світ. На кілька місяців ми мали гроші, до того ж Гелен захопила з собою свої коштовності, які ми могли продати. Крім того, у Франції ще були малюнки, що належали покійному Шварцу.

Незабутнє літо 1939 року. Здавалося, Бог ще раз хотів показати світові, що таке мир і що світ має втратити. Дні були сповнені красою літа, а далі стали просто казкові, нереальні, коли