Одне без одного - Анна Чмутова

— Головне — не муха-цеце. Повмирати нахрен усім не хочеться. І що там за джміль? 

— Ну я тут боюсь тобі неправильну інформацію подати й обмовити людину. Але якщо коротко, то в контрах Сердюк із нашим суддею Баженовим. Реноме в судді не найкраще. Ніколи не попадався, хоча у свій час навіть у правоохоронних органів був на гачку. Але слава іноді біжить попереду людини, ти ж знаєш. Так ось, ходять чутки, що Сердюк не погодився кілька бізнесів закрити, як це було б вигідно «замовникам» Баженова.

— Бляха. Ніц не зрозуміла, якщо чесно, — Віра ще раз третє обличчя, видихає повітря з легень і повертається до приятельки: — Давай по черзі.

— Гаразд, — Оля терпеливо погоджується. — Є суддя. Баженов.

— Так. І у нього є якісь «замовники».

— Хтось із верхівки наших монополістів місцевих. Точно не можу сказати. Але хтось, хто просить суддю виносити вироки на їхню користь. Закрити там підприємство чи ще якісь приколи. Чесно, я до сьогоднішнього дня й не знала. У мене тепер відчай і екзистенційна криза.

— Можу тільки коньяк запропонувати, — хмикає Гаєвська. — То, виходить, що Сердюк не погодився злити свого клієнта й поменшити роботу судді.

— Я зараз додому дійду й відкоркую пляшку білого сухого. Ну і виходить, що так. Не поділили робочі інтереси й сплату за них. Але наголошу — це все плітки. Точну інформацію хіба що ці двоє знають.

— Як уже задовбали таємниці, — зітхає Віра.

— Тоді чого ти в них постійно лізеш? Ти ж не слідчий.

— Я просто добра душа.

— Або дура, — зітхає Оля.

— Або так, — не бачить сенсу сперечатися.

Віра прощається з приятелькою. Іде до ванної кімнати й прискіпливо вивчає своє обличчя. Набряки зійшли, а загальна картинка не занадто й покращилася. У Віри закріпилося стійке відчуття, що її отруїли не мандаринами, а діоксинами. Та вона засудить той кіоск!

Гаєвська може стерпіти в житті багато. Працювати над новим контрактом, коли голова так і проситься прилягти на рівнесеньку й точно холодну поверхню столу.  Змиритися з тим, що в її житті почалась чорна смуга, що скоро вже зможе сперечатися з чорною дірою. Пити одну за одною чашки кави, аби триматися й не заснути, поки не зробить усі справи.

Але до чого її життя точно не готувало, так це до появи майже колишнього чоловіка на порозі своєї квартири. Віра відчиняє двері, не дивлячись у очко. Необачно? Без сумнівів. У своє виправдання Гаєвська на суді, що в ту секунду відбувається в її голові, говорить про пом’якшувальні обставини в вигляді побічної дії від ліків.

Уже через секунду Віра забуває про те. І абсолютно по-дівчачому думає: вигляд у неї залишає бажати кращого. Волосся зім'ялося від сну, обличчя пом'яте, одяг пожований. А Гаєвський зараз красивий, ніби після студійної фотосесії.

Змінився. Вуса відростив, а бороду збрив. Віра оглядає його обличчя з жадібністю маленької дитини, якій дали улюблену іграшку. Вбирає в пам’ять кожну рисочку обличчя чоловіка. 

— Ти жива? — перше, що говорить Назар, коли їхні взаємні оглядини закінчуються.

— Поки так.

— Варвара сказала, що ти захворіла. Вигляд маєш дійсно, — Назар замовкає, підбираючи слова, — сумний.

— Кажи вже як є. Вигляд у мене жахливий. Так, а ти?..

— Твоя молодша сестра попросила навідатися до тебе, поки вона в театрі. Боялась, що ти тут копита відкинула. Це цитата, — одразу ж пояснює.

— То зайдеш на каву?

— Ні, дякую. Бачу, що ти жива, — Назар прикушує губу. — Думаю, що у Варвари немає приводів для хвилювань.

— Угу, — Віра дивується цій турботі про себе. Або ж Варя просто не хоче знайти труп сестри першою.

— А, — Назар згадує, коли вже повернувся наполовину боком, — я тут мандаринів приніс. Ну як цитрусові хворим носять.

— Бляха, тільки не мандарини! Викинь їх! Будь ласка.

А потім уже пояснює, через що з’явилась алергія. Назар киває, погоджується. Обіцяє позбутися цитрусових і ніяково прощається з дружиною.

Віра зачиняє двері, підтискає пальці, змерзлі від холодного повітря з під’їзду й ковтає сльози.

Яка кава? Яка робота? Коньяку їй.