Нарцис і Ґольдмунд - Герман Гессе
І все-таки життя було прекрасне. Він зірвав у траві дрібну фіолетову квіточку, підніс її близько до очей, зазирнув у маленькі вузькі чашечки, там розходилися прожилки і пульсували крихітні тонкі, як ворсинки, органи: немов у лоні жінки або в мозку мислителя, там вібрувало життя, там тремтіло бажання. І чому ми зовсім нічого не знаємо? Чому не можемо поговорити з цією квіткою? Але ж навіть двоє людей не завжди можуть по-справжньому поговорити одне з одним, на це треба мати щастя, це потребує особливої дружби й бажання. Ні, це щастя, що любов не потребує слів; інакше б вона була сповнена непорозумінь і безглуздя. Ах, очі Лізи, напівзаплющені, наче завмерлі від надлишку блаженства, ледь мерехтіли білими смужками крізь тремтячі повіки – десятьма тисячами наукових або поетичних слів цього не передати! Нічого, зовсім нічого не можна взагалі хоч якось висловити, хоч якось придумати – і попри це постійно відчуваєш у собі нагальну потребу говорити, вічне спонукання думати! Він розглядав листочки маленької рослини, як гарно, як дивовижно розумно розташовувалися вони на стеблі. Прекрасні вірші написав Верґілій, він їх любив; але багато віршів у Верґілія навіть наполовину не були побудовані так чітко й розумно, красиво й осмислено, як спіралевидний порядок цих крихітних листочків на стеблі. Яка насолода, яке щастя, яке прекрасне, благородне й осмислене було б діяння, якби людина змогла створити хоча б одну-єдину таку квітку! Але цього не може зробити ніхто – ні герой, ні Цезар, ні Папа, ні святий.
Коли сонце наближалося до заходу, він подався шукати місце, яке йому назвала селянка. Там він зачекав. Добре було так чекати, знаючи, що до тебе поспішає жінка, сповнена любові. Вона прийшла з полотняною хустиною, в яку було загорнуто величенький шмат хліба і скибку сала. Розв’язавши, вона виклала все це перед ним.
– Це тобі, – промовила, – їж!
– Пізніше, – сказав він, – я хочу не хліба, я хочу тебе. Ану покажи, що хорошого ти мені принесла!
Вона принесла з собою багато хорошого: сильні спраглі губи, сильні блискучі зуби, сильні руки, червоні від сонця, але з-під пахви й донизу вони були білі й ніжні. Слів вона знала небагато, але в гортані у неї співав чарівний звабливий звук, а коли вона відчула доторки його рук, таких лагідних, ніжних і чуйних рук, яких вона ніколи не знала, шкіра її затремтіла, а в горлі почувся звук, як у муркотливої кішки. Вона знала небагато ігор, менше, ніж Ліза, але вона була напрочуд сильна, обіймала так, ніби хотіла зламати коханому шию. Наївною і жадібною була її любов, простою і при всій своїй силі все-таки сором’язливою; Ґольдмунд був дуже щасливий з нею.
Потім вона пішла, зітхнувши, насилу відірвавшись від нього, не маючи змоги залишитися.
Ґольдмунд зостався сам, щасливий, але й сумний. Вже зовсім пізно він згадав про хліб і сало й поїв на самоті, була вже ніч.
Розділ восьмий
Довго вже подорожував Ґольдмунд, рідко ночуючи двічі поспіль в одному місці, скрізь жаданий і ощасливлюваний жінками, засмаглий на сонці, схудлий від подорожі та вбогого харчу. Чимало жінок, прощаючись з ним на світанку, йшли зі сльозами, і не раз він думав собі: «Чому жодна з них не залишається зі мною? Чому, якщо вже вони мене люблять і порушують подружню вірність заради однієї ночі кохання, – чому всі вони відразу повертаються до своїх чоловіків, від яких їм у більшості випадків варто остерігатися побоїв?» Жодна серйозно не просила його залишитися, жодна не просила взяти її з собою і не була готова з любові розділити з ним радощі й прикрощі мандрівного життя. Щоправда, й він нікого не запрошував з собою, жодній не натякав на це; прислухаючись до свого серця, він розумів, що йому подобається свобода, і він не міг пригадати жодної коханки, туга за якою не минала б в обіймах іншої. А все ж, йому було дивно і трохи сумно від того, що кохання здавалося скрізь таким швидкоплинним, і жіноче, і його власне, що згасало так само миттєво, як і спалахувало. Хіба це правильно? Невже так було завжди і скрізь? Чи це пов’язано з ним самим, може, він так влаштований, що жінки, хоч і бажали його і вважали гарним, проте не хотіли мати з ним жодного єднання, крім короткого, безсловесного, на сіні або мохові? Може, річ у тім, що він жив у мандрах, а вони, осілі, відчувають жах перед життям бездомних? Або причина тільки в ньому, в його особистості, що жінки бажали і притискали його до себе, як красиву ляльку, а потім усі тікали до своїх чоловіків, навіть якщо їх чекала бійка? Він не знав.
Він не втомлювався вчитися у жінок. Правда, його більше тягнуло до дівчат, зовсім юних, які ще не мали чоловіків і нічого не знали, в них він міг пристрасно закохуватися; але дівчата зазвичай були недосяжні, кохані, сором’язливі й добре захищені. Але й у жінок він вчився залюбки. Кожна щось залишала йому: якийсь жест, якийсь особливий поцілунок, якусь гру, особливу манеру віддаватися або чинити опір. Ґольдмунд погоджувався на все, він був ненаситним і поступливим, як дитина, відкритим до будь-якої спокуси: тільки через це він і сам був таким спокусливим. Однієї його краси було б недостатньо, щоб так легко діставати жінок; потрібна була ця дитячість, ця відкритість, ця допитлива невинність пристрасті, ця досконала готовність до всього, чого б тільки не заманулося від нього жінці. Він був, сам того не знаючи, з кожною коханою саме таким, яким їй хотілося і мріялось, з однією – ніжним і обережним, з іншою – стрімким і енергійним, то по-дитячому недосвідченим, ніби вперше посвячуваний у мистецтво кохання хлопчик, то майстерним і обізнаним. Він був готовий до ігор і до боротьби, до зітхань і до сміху, до сорому і до безсоромності; він не робив жінці того, чого вона не бажала і не виманювала з нього. Саме це й відчувала
