Нарцис і Ґольдмунд - Герман Гессе

– І чому б це я мала у тебе навчитися?

– Я у тебе, Лідіє, а ти у мене. Але ж ти не хочеш. Ти хочеш кохати тільки того, чиєю нареченою ти станеш. Він буде сміятися, коли побачить, що ти нічого не вмієш, навіть цілуватися.

– Он як, отже ти хочеш навчити мене цілуватися, пане магістр?

Він посміхнувся їй. Хоч її слова й не подобалися йому, але все-таки за цим трохи різким і неприродним мудруванням вудчувалася дівоча незайманість, що була охоплена хтивістю і перелякано їй протистояла. Він не відповідав більше. Посміхаючись, він затримав свої очі на її неспокійному погляді і, коли вона не без опору піддалася його чарам, повільно наблизив своє обличчя до її, доки їхні губи не зустрілися. Ледь помітно доторкнувся він до її рота, той відповів коротким дитячим поцілунком і відкрився наче в болісному здивуванні, коли він його не відпустив. З тихим бажанням слідував він за її вустами, що намагалися втікати, доки нерішуче знову пішли назустріч, і він без примусу вчив зачаровану, як обмінюватися поцілунками, поки вона знесилено не опустила своє обличчя на його плече. Він пригорнув її, вдихав, щасливий, запах її здорового білявого волосся, нашіптував їй на вухо ніжні заспокійливі слова, згадуючи в ці миті те, як колись його, наївного й недосвідченого учня, посвячувала в цю таємницю циганка Ліза. Яким чорним було її волосся, якою смаглявою шкіра, як припікало сонце і пахло зів’яле зілля звіробою! І як же давно все це було, з якої далечіні долетіли сюди ці спалахи. Як швидко все зів’яло, навіть не розцвівши!

Лідія повільно випросталася, обличчя її змінилося, серйозно дивилися її великі закохані очі.

– Я вже піду, Ґольдмунде, – сказала вона, – я так довго була у тебе. Милий, який же ти милий!

Вони щодня знаходили час для таємних побачень, і Ґольдмунд цілковито підкорився коханій, любов цієї дівчини невимовно ощасливлювала і розчулювала його. Іноді вона цілу годину не хотіла нічого, окрім як тримати його руки у своїх, дивитися в його очі, і попрощатися дитячим поцілунком. Часом цілувала самозречено і ненаситно, але не дозволяла жодних дотиків. Одного разу, червоніючи і долаючи себе, бажаючи порадувати його, вона показала йому свої перса, сором’язливо діставши білий плід із сукні; коли він, стоячи на колінах, поцілував їх, вона знову все ретельно сховала, червоніючи до шиї. Вони продовжували розмовляти, але по-новому, не так, як у перший день; вони придумували один для одного імена, вона охоче розповідала йому про своє дитинство, свої мрії та ігри. Часто говорила вона і про те, що їх кохання несправедливе, тому що він не може одружитися з нею; сумно і приречено говорила вона про це, прикрашаючи свою любов таємницею цього смутку, немов чорним серпанком.

Вперше Ґольдмунд відчував, що жінка не тільки жадає його, а й кохає.

Якось Лідія сказала:

– Ти такий гарний і маєш такий радісний вигляд. Але в глибині твоїх очей немає радості, там тільки смуток; ніби твої очі знають, що щастя немає і все прекрасне й улюблене з нами ненадовго. Ти маєш найкрасивіші очі, які тільки можуть бути, і найсумніші. Мені здається, це через те, що ти безпритульний. Ти прийшов до мене з лісу і коли-небудь знову підеш спати на мохові й мандрувати. А де ж моя домівка? Коли ти підеш, у мене, звісно, ще залишаться батько і сестра, кімната і вікно, біля якого я зможу сидіти й думати про тебе; але домівки я вже не матиму.

Він не заважав їй говорити, іноді посміхався, іноді похмурнів. Словами він ніколи її не втішав, тільки тихо погладжував її голову, ніжно тримаючи біля грудей, тихо наспівуючи якісь безглузді чарівні мелодії, як няні втішають дітей, коли ті плачуть.

Одного разу Лідія сказала:

– Мені дуже хотілося б знати, Ґольдмунде, що з тебе вийде, я часто думаю про це. Твоє життя буде ані звичайним, ані легким. Ой, хоч би у тебе все склалося якнайкраще! Часом мені здається, ти мав би стати поетом, який бачить видіння і сни й може гарно їх описати. Ох, ти обійдеш увесь світ, і всі жінки будуть любити тебе, а ти, однак, будеш самотній. Іди краще назад у монастир до свого друга, про якого ти мені так багато розповідаєш! Я молитимуся за тебе, щоб ти не помер якось один у лісі.

Так могла вона говорити цілком серйозно, зі скорботою в очах. Але потім могла знову, сміючись, їздити з ним верхи по осінніх нивах або загадувати йому жартівливі загадки й кидати в нього зів’ялим листям і лисими жолудями. Якось Ґольдмунд лежав у своїй кімнаті в ліжку, очікуючи сну. Він відчував на серці якийсь тягар, болісний, але й прекрасний, важко і сильно калатало воно в грудях, переповнене любов’ю, смутком і безпорадністю. Він слухав, як на даху грюкає листопадовий вітер; це вже стало звичкою, що перш ніж заснути, він міг довго ось так лежати, а сон не приходив. Тихо проговорював він, як звик щовечора, одну з пісень Діві Марії: