Балаган, або Кінець самотності - Курт Воннегут

— А я радий, що так учинив,— мовив я.— Радий, Софі, що в нашій країні є такі, як оті за огорожею, люди, про яких слід подбати. Всі вони страждали від самотності і тепер ось зважилися повилазити із своїх нір. Це стало можливим лише завдяки новому гуманному закону. І тепер вони заповзято шукають собі братів і сестер, кузенів і кузин, яких видобув із досі не займаної національної скарбниці і роздав їм усім їхній президент.

— Ти таки збожеволів! — сказала вона.

— Можливо,— відповів я.— Але то не галюцинація, коли я бачу як оті люди за огорожею принаймні знайшли одне одного, якщо вже їм не судилося знайти інших.

— Вони варті одне одного,— заявила Софі.

— Ти маєш рацію,— сказав я.— Але вони, між іншим, варті й кращого — тепер, коли вони знайшли в собі сміливість заговорити до незнайомої людини. Придивись уважно, Софі. Перший досвід спілкування дасть їм змогу за лічені години, дні або щонайбільше тижні піднятися на кілька щаблів у своєму еволюційному розвитку.

І це не буде галюцинацією, Софі,— вів я далі,— коли я побачу, як вони перетворяться на людей після стількох років перебування — як ти висловилася — в стані жужелиць, стоніг, слимаків і черви.

Отак воно.

Розділ 35

Розлучившись зі мною, Софі подалася в Мачу-Пікчу, Перу. Із собою вона прихопила всі свої діаманти, хутра, картини, золоті зливки й таке інше.

Пригадую, наостанці я кинув їй таку фразу:

— Слухай, Софі, чого б тобі не зачекати, доки ми закінчимо укладати родинні довідники? Тобі, певне, приємно буде довідатися, що ти перебуваєш у родинних стосунках з багатьма видатними людьми.

— Я вже перебуваю в сімейних стосунках з видатними людьми,— відрубала вона.— Прощавай.

Щоб укласти й видрукувати родинні довідники, нам довелося перевезти на електростанцію додаткову партію документів з Національного архіву. Цього разу я зупинився на стосах паперів, успадкованих від часів президентства Улісса Сімпсона Гранта та Уоррена Гардінга[8].

Однак ми не мали змоги забезпечити кожного громадянина індивідуальним примірником. Нам пощастило тільки виділити повні комплекти кожному законодавчому органу штатів і міст, муніципалітетам і управлінням поліції, а також кожній публічній бібліотеці.

Та навіть у тих скрутних умовах я виявив певне користолюбство: ще перед тим як Софі покинула мене, я наказав видати нам для приватного користування довідники наших родин — Нарцисів та Арахісів. Довідник своєї родини я маю й тут, у Емпайр-стейт-білдінгу. Торік мені подарувала його на день народження Війра Бурундук-П'ята Заппа, Це перше видання — і єдине.

Зазирнувши якось у ту книжку, я відкрив для себе, що серед моїх нових родичів на той час були: шеф поліції району Батавія (Нью-Йорк), Кладене Нарцис-Одинадцятий Джонсон, колишній чемпіон світу з боксу в напівважкій вазі Мухаммед Нарцис-Одинадцятий Ікс, прима чікагського балету Марія Нарцис-Одинадцята Черкаскі.

Між іншим, добре, що Софі — за щасливим збігом обставин — так і не побачила довідника своєї родини. Арахіси справді-таки справляли враження приземленої галузки.

Найвидатнішою особою серед них, як я пригадую, була якась кінозірочка десятої величини з третьорядної студії.

Отак воно.

Тільки-но уряд забезпечив країну довідниками, приватна ініціатива позасновувала родинні газети. Моя називалася «Нарцисократія», а роду Софі — «Арахісова всячина» — її ще довго після нашого розлучення пошта регулярно доставляла в Білий дім. А якось днями Війра сказала мені, що газета родини Бурундуків мала назву «Лісові вісті».

Під рубрикою «Оголошення» родичі напитували собі роботу, пропонували вкласти кудись капітал або ж подавали перелік майна на продаж.

На шпальтах новин повідомлялося про успіхи окремих представників роду. Проти законопорушників друкувалися застереження. Іноді там публікували прізвища родичів, яких рекомендувалося провідати в лікарнях або в'язницях.

Передові статті закликали до створення родинних програм охорони здоров'я, до заснування родинних спортклубів і таке інше. Запам'яталось мені одне есе, надруковане, чи то в «Нарцисократії», чи то в «Арахісовій всячині», де твердилося: родина з високими моральними засадами — найкраща гарантія законності й правопорядку, тому поліційна служба, очевидно, поступово відімре.

«Якщо вам стало відомо про родича, причетного до протизаконних дій,— писав автор,— не поспішайте повідомляти про нього в поліцію. Краще подзвоніть десятку своїх родичів».

І таке інше.

Війра сказала мені, що девізом газети «Лісові вісті» були слова: «Добрий громадянин — це гідний представник свого роду».

Поступово з'ясовувалися різні статистичні дивовижі. Наприклад, майже всі Молочаї вміли грати на музичних інструментах. Середні вага члена родини Кавунів перевищувала на кілограм вагу представника будь-якої іншої. Три чверті родини Сірки виявилися жінками.

І так далі, і таке інше.

Що ж до нашої родини, то одразу було відзначено: найвища концентрація Нарцисів припадає на Індіанаполіс та його околиці. Газета нашої родини саме там і виходила. Її редакційна шапка гордо проголошувала: «Надруковано в місті Нарцисів, США».

Отак воно.

Почали відкриватися перші родинні клуби. Я власноручно перерізав стрічку на урочистому відкритті одного з них — тут, на Манхеттені. Той клуб Нарцисів був на Сорок третій вулиці.

Та подія трохи схвилювала мене, хоч я й приймав заспокійливе у вигляді таблеток три-бензо-психоамілу. Колись давно, у тому ж таки будинку, я вже належав до іншого клубу, а також до штучно поширеної родини трохи іншого типу. Власне, як і мій батько, діди та прадіди.

У ті далекі часи цей будинок був місцем зустрічей багатих, наділених владою і вже літніх людей.

А тепер тут було повно матерів з дітьми, старих людей, які грали в шахи або шашки чи просто куняли в кріслах, підлітків, що розважалися кеглями або китайським більярдом.

Сміх та й годі.

Розділ 36

Під час того самого візиту на Манхеттен я вперше побачив один з клубів Тринадцятих. Я вже чув, що в Чікаго існує кілька десятків таких малоповажних закладів. А тепер з'явився і на Манхеттені.

Ми з Елізою не передбачили, що люди з числом 13 у других іменах негайно об'єднаються і, таким чином, утворять найчисельнішу з родин.

Так от, коли я запитав у швейцара манхеттенського клубу Тринадцятих дозволу на вхід, щоб ближче ознайомитися з новим закладом, моя соціальна реформа на мені ж таки й окошилася.

— Моє шанування, пане президент,— сказав швейцар.— Але хіба ви з Тринадцятих?

— Ні. Ви ж добре знаєте, що ні,— відповів я.

— У такому разі я скажу вам те, що повинен сказати,—