Книга змін, Андрій Юрійович Цаплієнко

Вона перейшла на «ти». «Це добре», — подумав Рем. Але сам не наважився фамільярничати. Теплі Машині слова, оте близьке, майже рідне «ти» полегшували його страждання.

— Почему они меня сюда привезли, Маша? — поставив він їй питання, що мучило його весь час, поки він валявся на лікарняному ліжку. Це питання обпікало його, як чистий спирт краї відкритої рани, й оголені нервові закінчення палали нестерпним вогнем різкого болю, після якого мало настати полегшення. І воно прийшло разом із відповіддю медсестри:

— Они хотят тебя увезти. В Россию.

— Зачем? — щиро здивувався Рем.

— Не знаю точно, — задумалася Маша. — Может, что-то выведать у тебя?

«Вивідати». Не «витягти», не «вибити». Атаке старомодне й делікатне — «вивідати». Чаша його почуттів була сухою й бездонною, але це старовинне слово, що звучало безглуздо в Луганську, в лікарні, вмить наповнило її теплом чогось такого незвичайного і доброго. Що це? Він боявся зізнатися собі. Боявся навіть подумки назвати одним словом складні й водночас прості тектонічні зрушення почуттів, що відбувалися зараз у його душі, бунтівній і, по суті, черствій.

«Ех, Машенько. Я не знаю, як ти виглядаєш, і, можливо, ніколи не дізнаюся. Але ти незвичайна жінка. Ти жінка з минулого. З того часу, коли ворога викликали на дуель, а не катували в підвалах. Ти шукаєш собі друзів серед книжок, а не в димних пивних. Ти пам’ятаєш минуле, мріючи про майбутнє. І мені все одно — так, присягаюся, мені все одно! — як ти виглядаєш. Я бачу тебе так, як не бачить жодна людина в цьому місті».

Його уявлення про жінку з дитинства складалося з добрих романів, класичного живопису та фільмів «про кохання». Він із самої юності завжди підносив жінку на п’єдестал і дивився на неї, як на священний символ, тоді як його однолітки не бажали лізти на постамент, вимагаючи більш приземленого ставлення. Спочатку він не міг зрозуміти чому, а коли нарешті до нього дійшло, що жінки в цілому й назагал хочуть того ж, що й чоловіки, п’єдестал зруйнувався. Сам. Якщо розібратися, то й військовим Рем вирішив стати тому, що не розгледів у жодній жінці тієї, якій варто було б присвятити себе цілковито. В армії він знайшов для себе ідеальне товариство. Простота й чесність стосунків в армії його дисциплінували. Книжки забуто, фільми викреслено з пам’яті. Жінки? Добре, коли є. Ще ліпше, коли їх немає. Спокійніше. І раптом…

«Вивідати». Що ж таке ти, Машо, раптом вивідала про мене, що я ладен розкрити тобі всі свої секрети?

Так він подумав. А вголос дозволив собі тільки здивуватися:

— Выведать? Все, что они могут выбить из меня в Москве, они могут выбить и здесь.

Логіка залізна. Сказати було нічого. Маша могла його залишити й перервати дивну розмову двох людей, яким обставини призначили опинитися по різні боки барикади. Але Маша продовжувала говорити, міркувати й намацувати стежину до розгадки.

— Я, кажется, догадалась, — мовила вона.

Він почув її схвильоване дихання. І здалося, що він бачить, як підіймаються від нервових придихів її груди.

— Тебя не хотят убить.

Вона помовчала.

— Тебя хотят судить.

Він спробував оцінити слушність цих слів. Застрелено мирних російських громадян. А ось він, їхній убивця. Кровожерний укр, фашист і бендерівець у п’ятому коліні. Посланий київською хунтою на криваву справу. Разом із натовським «ремінгтоном» у безжальних руках. Він ідеально підходив на роль монстра. Тільки треба було трохи краще її виписати. Для чого й запросили до нього в палату дівчину з жорстким ім’ям Ірада в компанії оператора та асистента.

Цілу ніч, поки біль у його стомленому організмі вщухав, свідомість продовжувала працювати. Він не знав, що робити. Рем був згоден — ніби хтось його про це питав — лишатися в полоні, терпіти побиття. Але стати підсудним у Росії він не міг. Він був досить тямущим, щоб збагнути: росіяни його провину доведуть. А командування ніколи не зізнається в тому, заради чого його відправили в тил ворога. Довести невинність він не зможе. Пляма ляже не тільки на нього, а й на всю країну. Навіть більше. Для всього світу він, той, хто погодився піти на ризикований крок, був готовий на позамежне геройство, тепер стане негідником і монстром. Гіршого не придумаєш. І як виходити з цієї ситуації, він не знав.

Настав похмурий ранок, його він теж відчув лише за звуками. Самотнє відлуння стогонів безсонних поранених змінили суєта, біганина, вигуки медбратів та медсестер, залізний гуркіт допотопних каталок і далеке гарчання автомобілів там, у місті, на волі.

Він зрозумів, що треба зробити.

Але для цього потрібна допомога єдиної людини, якій він міг довіряти в непроглядній пітьмі, наповненій ворожими звуками.

— Маша! — тихо покликав він.

Відповіді не було. Вона ще не прийшла. Приблизно через півгодини він знову покликав:

— Маша!

— Я здесь, — почув він її відповідь. Вона вже була в палаті, непомітно й нечутно зайшовши у двері.

— Маша, я хочу тебя о чем-то попросить. Сделаешь?

— Я не могу согласиться заранее.

— Можешь, — жорстко видав він.