Книга змін, Андрій Юрійович Цаплієнко

— Но это в принципе меняет дело, — скипіла, як кавник, Ірада.

— Да ничего это не меняет! — гаркнув на неї власник командного голосу.

— То есть как?

— А вот так, — впевнено й трохи роздратовано пояснив чоловік. — Зарядим ружьишко, выстрелим два раза, и все. Дело сделано.

— Но ведь это же… — обурена Ірада добирала слова. — Это же… вранье!

— Ира-ада, мила-аая, — ніби заспівав її співрозмовник примирливим тоном. — У вас есть ваше нача-аальство. И вы зна-ааете, что оно вам сказало. И я-ааа знаю. Поэтому делайте, что велено. Добро?

Пауза.

Рем перетравлював почуте, і воно йому дуже не сподобалося. На нього хочуть повісити якусь справу. Два постріли з гвинтівки. І ще сюди запрошують російське телебачення. Отже, справа для них дуже важлива, якщо вони хочуть перетворити її на телешоу.

Двері в палату знову відчинилися. Люди Іради, яких вона залишила без нагляду, базікали про якихось двох симпатичних дівчат, що живуть на вулиці Коцюбинського. Але тут раптово телевізійники замовкли. Рем за звуком кроків зрозумів, що в палату Ірада повернулася не сама.

Блискавкою майнула слушна думка про те, що зараз будь-які варіанти відповідей на питання Іради будуть не на його користь. І не чекаючи, поки журналістка скомандує своїм почати зйомку, Рем затрусився в припадку.

Звісно, це була звичайнісінька й невигадлива симуляція. Але він не знав, що робити, і придумав найпростіший вихід.

— Что с ним? — вирвалося в Іради. — А вы чего стоите? Снимайте!

Це було адресовано її групі. Зашелестіли куртки, запрацювала камера.

— Вы! Вы! Что с вами? Скажите, когда вы последний раз стреляли из винтовки? — Ірада розсипала запитання так, як досвідчений сіяч розсипає зерна. — Стреляли вы когда-нибудь в человека? А человека с какого расстояния вы можете поразить из своей винтовки?

Вона явно добирала запитання так, аби одержати на них будь-яку відповідь, що вважалася б ствердною. Вона була майстром маніпулювання запитаннями. Гросмейстером шахової гри в питання та відповіді. Але всі її зусилля виявилися марними. Її візаві грав не в шахи, а в «Чапаєва», своїм удаваним нападом руйнуючи її плани, ламаючи лаву її фігур.

— Вы говорить можете? — майже закричала вона.

— Да может он, ссуко, может! — крикнув мовчазний доти чоловік.

У голові загуло. Це Рема вдарили навідліг кулаком. За першим ударом посипалися ще і ще. Знову почали повертатися знайомі відчуття катівні. Ремові було боляче й смішно. Він бився в штучному припадку й водночас сміявся, випльовуючи криваву піну з рота. С-с-с-с-с!!!

— Говори, ссуко — репетував грізний мужик. — А вы не снимайте!

Он як? Ці двоє любителів місцевих дівчаток не вимкнули свою камеру. Дуже добре!

— Не снимайте! — верескнула Ірада.

Один із її підлеглих злякано перепитав:

— Так снимать или не снимать?

— Я же сказала, не снимать! — засичала Ірада.

— Так ты же до этого сказала мне снимать, — цей голос, очевидно, належав оператору. Він сопів і кректав.

— Ты идиот или прикидываешься? — вибухнула Ірада питанням, що явно не потребувало відповіді. Вона, як змія, шипіла від злості. Відчувала, що втрачає контроль над ситуацією.

Рема продовжували бити. Сміх розпирав його зсередини й допомагав терпіти біль.

— Что вы делаете? — почув він знайомий голос. Це говорила Маша. Лютий мужик — так прозвав подумки свого мучителя Рем — призупинився. Маша підбігла впритул до Рема й поклала свої долоні на плечі. Вона закрила його собою, зрозумів Рем. Собою!

— Этот человек укроп! — закричав чоловік. — Он снайпер хунты! Его послали застрелить Первого! А вы его защищаете.

— Этот человек пациент, — відповіла агресивному мужикові Маша. — Его сначала нужно вылечить…

Вона хотіла додати «…а потом бить», але передумала. Вирішила, що це небезпечно. Словом, злякалася.

— Ладно, — змилувався її жорстокий співрозмовник. — Но после того, как вы его вылечите, мы с вами больше поговорим.

«Перший? — почав роздумувати про себе Рем. — Отже, його підстрелили чи що? Не схоже на те. Інакше вони мене в лікарні не залишили б».

І після того, як відвідувачі — одні гримаючи чобітьми, інші зриваючи штукатурку важкими сумками — вийшли з дверей палати, Рем почекав трохи й запитав.

У палаті була тиша. Але Маша зоставалася поруч, відчував Рем. Вона нікуди не пішла.

Маші здавалося, вона перестає бути частиною свого міста, частиною того світоустрою, в якому звикла жити. Це було як тривалий стрибок у прірву. Гі серце ладне було розірватися від жаху нерозуміння, і голос змученого Рема повернув її до реальності.

— Что случилось, Маша? — спитав її Рем.

Маша відповіла не зразу. Пауза, яку вона витримала, була довгою. Але дуже правдивою, на відміну від тих пауз, котрі роблять люди в телевізійних виступах.

— Там еще были несколько журналистов.

— И что? — перепитав її Рем.

— Ничего, — відповіла Маша. — Теперь их нет. Застрелили. Все ищут снайпера. Да, жалко, конечно. Они интервью у Первого брали, когда это случилось. Так