Славка - Галина Сергіївна Ткачук
Я знаю цю рибину, у череві якої давно пребув праведний Йона.
Цю рибину.
Велику, банькату, утемрявну.
Боки її були обкусані, рухи повільні, очі окремі.
Довкола неї — глибини і темні плями. Сама була темна, срібна, сама відкривала та закривала рота, сама пливла у кожен бік.
Поки Йона був на кораблі, коли почалася буря, поки тягли жеребки, — риба плавала при самому дні, а очі її були такими ж її, а кістки її — прозорими і гострими її.
Але Йона стрибнув із корабля у море.
Але ніби чиясь шестиперста ніжна долоня торкнулася рибиних нутрощів.
Вона спинилася і повільно попливла вгору, куди раніше ані вода, ані навколишній світ не пускали. Рибина вперше почула про любов.
Це звелів Господь поглинути Йону; і був Йона в рибиному череві три дні й три ночі.
І молився Йона Господу Богові своєму із її черева.
І чула своїми м’якими вологими нутрощами рибина молитву Йонину, сильну молитву Йонину, бо вперше в житті чула молитву зі своєї утроби.
І молилася разом із пророком.
«Ти кинув мене в глибочінь, у серце моря, і потік оточив був мене. Усі хвилі Твої та буруни Твої надо мною пройшли.»
«Ти дав життя моє в глибочині, ти дав мені очі, кістки і луску. Усі твої хвилі та буруни жили надо мною.»
«Як у мені омлівала душа моя, Господа я спогадав і молитва моя ця до Тебе долинула, до храму святого Твого!»
«Як у мені хтось замлів, від Тебе дізналася — це душа моя, одразу від мене полинула до храму святого Твого.»
«А я голосною подякою принесу Тобі жертву, про що присягав я, те виконаю. Спасіння у Господа!»
«А я тихо очі зведу вгору на Господа, бо думала, що несуть мене води. Та бачу, що обіцянкою нашою тільки і живу, як двома своїми зябрами. Бо рот мій випускає лише бульки.
Кажи мені, Путь і Потік мій, Господи, важка душе моя, Йоно!»
І Господь звелів рибі, і вона викинула Йону на суходіл.
І закрила рота свого, і очі свої. І пішла на дена свої, на потоки свої.
ДУРНИЙ ІОВТого понеділка я ледве допленталася зранку до школи.
Надворі стояв туман, падали маленькі крапки-крижинки, а у мене всі руки, і плечі, і спину ломило від суботнього копання. А думка, що цієї ями все одно нема, тягла мене до землі і робила на серці сумно.
Можливо, саме тому я, сама не знаю як, замість на шкільному подвір’ї — опинилась біля залізничної станції.
Потреба мандрів затягла мене у першу ж електричку, котра під’їхала.
Проте думка про холодний туман, і холодні крижинки, і загальну непевність цього світу змусила злізти на наступній зупинці, закинувши далеко-далеко думки про справжні далекі мандри.
Наразі я приїхала у Стару Боярку. Тут було так само: туман, холод, темне скручене листя під ногами… От тільки повітря було на смак якесь вологіше і м’якіше…
І тут я згадала, що зовсім близько від станції у Старій Боярці є справжній Став!
Прекрасний осінній вранішній Став!
Я пішла до нього стежиною попід коліями.
Тим часом туман зовсім охопив був мене, і поїзди проносилися лише у кількох сантиметрах від мене, і машиністи навіть не помічали цю маленьку-маленьку вранішню мене.
Раптом електричка, котра неслася на Київ, різко загальмувала, ніби хтось дьорнув стоп-кран. Жодні двері не відчинилися, зате в одне з вікон протислася і боляче шльопнулась на мою стежину маленька незграбна фігурка, вбрана у куртку непомірних розмірів.
Фігурка швидко підвелася, обтрусилася і побігла в мій бік.
І жоден туман, жодні білі маскувальні настрої повітря більше не могли збити мене із пантелику! Я не сумнівалася — це був Моня!
Він підбіг — і ми обхопилися!
І мовчки разом пішли на Став.
На маленькій кладці навпроти церкви було не порожньо. Там стояло двоє незнайомих хлопців, і з-під їхніх шапочок виглядали довгі кучері.
— Ми — Лев і Йов, — сказали хлопці.
— А ми — Славка і Моня.
— Кладка тепер дуже хитається, — серйозно сказали хлопці.
— Нічого. Ми все одно заліземо.
— Як знаєте.
Лев і Йов так по-діловому вели себе, ніби завжди жили тут, що я аж не втрималася спитати:
— А звідки ви приїхали і коли?
— Що?
