У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко

Студентське життя, Янчукове особливо, дуже обтяжувалося кросами, стрибанням з парашутом із вишки, фізвправами, походами, стрілянням, політбесідами — різноманітною військовою підготовкою. Ненависна Петрові, вона стала для нього карою Божою, хоч і його груди прикрашали брязкальця ТСОВІАХЕМу, ГТО, Сандопомоги, Червоного Хреста, Стрілка, МОПу, КСМ тощо. Додатки до тих занять набували шизофренічного подвоєння у програмах і розкладах, і Янчук вживав до їх характеристики найбрутальніших епітетів, хоч не міг їх ігнорувати, зате не мав докорів сумління.

Поглиблювалася дружба Петра із сусідом Льовою, не лише завдяки спільним ранковим вправам на турніку та іншому спорядженні, а й дякуючи зустрічам у вечірній школі. Не цурався він і бабусі Сари, що все більше розпливалася навсебіч. Глибилися його добрі стосунки з її онуками Фімою та Гольдою, що не рідше, ніж раз на місяць, навідували бабусю, приносячи іноді й Петрові — а тепер і Лідуні — якісь речові дарунки. Хоч Петро привіз сестрі решту речей, подарованих Хорунжою, ці були для дівчини неабиякою втіхою.

Льова мав гітару і мандоліну — дарунок від матері, що «віялася десь в Одесі», — і Петро ще з минулого року вчився грати на них разом із ним. Тоді вони ходили в синагогу, як там не було хасанів-співців, маламедів-учителів, талмуд єрів-учнів чи інших кле кедиш — божих людей, до тепер заарештованого рабина, що гостив їх повними жменями цвілих медяних пряників. Петро ж учинив Льові, на його настирне прохання, неоплатну послугу, підмовивши дівчину Іду зі своєї групи познайомитися з ним ближче, на її радість теж.

У Черкасах євреї тоді мали свою початкову школу і релігійну общину, їх представники входили до складу міського управління і ради профспілок, а в торгівлі, освіті, медицині, службі побуту вони чи й не переважали. Але більшість українського населення міста не лише не виділяла їх із загальної маси черкащан, але й часто-густо навіть не здогадувалася, хто вони є, бо спілкувалися вони українською мовою, були працелюбними й совісними. Мешкали вони, в основному, у власних хатах на двох вулицях: колись Хрещатій-Нагірній, а тепер Урицького, і колись Митницькій-Підгірній, а тепер Шолом-Алейхема. Деякі їх хибари тулилися ластів'ячими гніздами і деінде по ярах та узвозах. Називали вони себе «жидами», так про них казали і міщани, і нікого те не ображало, бо здавна таке їх ім'я було загальноприйнятим.

Дні бігли за днями, весна буяла, Петро, завдяки доброму харчуванню, набирався сил, а дякуючи «Блокгаузу і Єфрону», — знань, відкриваючи для себе безмежно глибокий і невідворотно заманливий світ. Та, поряд із тим, йому все більше хотілося втіх від кохання, якого не було, аж поки не стрілася йому Ліна, яку він якось увечері легковажно повів у театр на контрамарки, але цього разу вільних місць не виявилося, і тоді дівчина, посміхнувшись, потягла його в ложу, що була їх родинною спільно з іще якимось начальством, представники якого своїми розмовами заважали обом зосередитись на п'єсі.

Проводжаючи дівчину додому, Петро захопливо оповідав їй історію Черкас, прочитану у Василя Самійловича у «Старшинських описах» і «Козацьких люстраціях». Хлопець усвідомив, що справив на неї незабутнє враження, але разом із тим зрозумів, що зустрічатися з нею зможе лише тоді, коли вона сама того захоче, як і Феся, а відтак — що і вона йому не пара. Приязно попрощавшись із дівчиною під її хатою, Петро пішов додому з твердим переконанням, що більше ніколи не проявить ініціативи, і слова свого таки дотримав. При якійсь наступній зустрічі він в черговий раз подякував дівчині за поміч, перепросився, бо поспішає, і фактично втік, так що й вона те зрозуміла.

Близився час сесії. Студенти у скверах, садах і парках ходили, як божевільні, шукаючи вільної лавки чи й залазячи в чагарі, подалі від людських очей, щоб зубрити, зубрити і зубрити цілими днями, п'яніючи як від науки, так і від переповнення юними чуттями. Петро, по домові з директором, крім того, що навідувався поснідати, пообідати й повечеряти, брав тепер і нічні зміни, тож про кращі умови для навчання і не мріяв, бо ж готувався до сесії й іспитів ночами у вчительській!

Незважаючи на те, що Біломорканал, як комуністичний пролог до індустріалізації країни, було розпочато ще в 1931-му році, а закінчено під барабани і фанфари у 1933-му, з'єднання його 227 кілометрів із Волзьким басейном та рікою Москвою продовжувалося під наглядом колегій, трибуналів, ОДПУ, двійок, трійок, ОСО, спеку НКВС і воєнколегій подальшими роками. Ще на початку 1937-го року «ДмитрЛАГ» докладав на кожний кілометр поглиблюваних трясовин, драгв, мочарів, плавнів і озер по 10 тисяч копальників-смертників, а на кожні 37 кілометрів штучних фарватерів — по 40 їх тисяч, загалом досягши до чотирьох мільйонів жертв тільки з України!

Хто, як і коли відшкодує нашому народові оті втрати?! Більшовиків-партійців, які готові були визнати себе винними, «бо так вимагає партія!», які тоді підписували відозви про масові покарання і своїх вчорашніх соратників, обвинувачувати гріх, бо засліплені. Тоді в користь чийого «живота» клалися оті невинні трудові жертви інонародів і яка ціна отої індустріалізації товариша Coco — соратця і продовжувача справи великого Леніна?! Чи не найперший серед винних в Україні — справжній «ворог народів», «більшовик сталінського гарту», душогуб із далекого Сибіру Постишев — член ЦК КПРС, що координував голодоморно-геноцидні набори-вербовки тих жертв-«будівників».

Мимохіть і мимохідь

Секція 2

Утопали городи, хати та двори, вулиці і сквери у зелах і квітах, плили по парких підсоннях настояні на цвітті трав ранкові тумани, носилися метелики і пелюстки цвіту серед пістряво-строкатих чи й перістих суцвіть, плакали горлиці, цівкали синички і кричало вороння над соборним базарищем міста, як якогось весняного ранку Петро Янчук простував через ринковий майдан дорогою до роботи.

Часу було досить, то й не поспішав, а перед одним із прилавків зупинився, як укопаний, побачивши невдалік таку вродливу циганку, що серце його спочатку зайшлося від небаченої краси, а потім оніміло від її погляду — відірваного від оточення, втупленого в кобальтове небо, який чарував і заворожував чимось магічним і несказанним, як колись краса «дівахи» Марії з Чигирина.

З пам'яті виринули слова, які він тут же поспішив записати в нотатник, що завжди був при ньому на такий випадок:

Циганка дивилась у синюю даль

І їй посилала німую печаль,

І серцем зболілим кудись без надій

Летіла на крилах кохання і мрій!

На