У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
Додому вертався з Лідунею, як завжди, пізно. Дівчина в черговий раз тарабанила йому про те, як дядько Левко відвів її, пухлу, ще тієї весни до Хорунжої, і як їй там сито жилося, як минулого року арештували «за саботаж і шкідництво» Нестора Миновича, а цього «за ухили» — Варвару Степанівну. Петро ніби й слухав, але думками повертався до розмови з професором, який на завершення назвав владу «наслідувачкою» німецько-фашистської...
Ніби у продовження теми наступного дня на бульварі по дорозі з колонії в школу він зустрів Бориса Педя.
— Салют! От добре, що ми зустрілися! — сказав товариш із іронією й сумом. — Чудеса в решеті відбуваються! Арештували отого «ромбового» корпусного лікаря Висоцького, що викладав військову санітарію та гігієну у вашому технікумі і в інституті, разом із водієм, що возив його, — сповістив утаємничено. — А до нас нічним потягом із Києва приїхав мій дяха Потай. Про щось шепнуться, криючись від мене, з мамелою... А сьогодні рано він збив із дощок скриню, наклав її книжками, журналами, газетами, при мені закопав її і залив місце водою... Може, зайдемо до нас?
— Уроки ж у мене! Хоч, правда, перші два — креслення...
— Пропусти! Може, щось вивудимо від дяхи... Він же, сам знаєш, ще з літа має мене за пустуна, а тебе — за вундеркінда... Пробував розпитати його, то отримав у відповідь: «Багато знатимеш, далеко підеш, як чека не допоможе з арештом».
Спокуса почути щось цікаве взяла гору, і Янчук завернув до Педя... Йому було дуже шкода Висоцького, як рідного, — на подив приязного, бадьорого, дотепного, ерудованого, ставного, у рипучій портупеї, зеленавих завжди старанно випрасуваних галіфе і в гімнастерці з ромбами на петлицях.
— У тому, і Борко, і Петре, більш ризиковано-трагічного, ніж дивного, — сказав дяха Потай хлопцям, як Борис «на заводження» похвалився новиною з інституту про Висоцького. — По всій Україні військовики-викладачі арештовані, а Школи Червоних Старшин, що вони їх кінчали, лавними маршами відведені в тюрми Києва, Харкова, Луганська, Сталіного, Одеси, Вінниці, Чернігова... Та найбільше тепер в Україні заарештовано письменників і журналістів. В самому Києві, кажуть, десь близько тисячі. Мій сусіда по мешканню, Гео Шкурупій, запевняв мене перед арештом, що й більше тисячі, якщо рахувати і артистів.
— А той Шкурупій за що арештований, дядьку? — згадав Петро читані колись його «Монгольські оповідання».
— За «Міс Андрієну», як цілком буржуазну.
— То що ж це твориться, дядьку Потапе?! — траурним голосом вигукнув Янчук.
— Іде знищення нашого народу, а особливо інтелігенції, — після короткої мовчанки сказав інженер-мостовик. — Якщо між нами, юні друзі, то директивники-догматики монопольно-свавільної влади режимно-казарменного утопічного комунізму і дутого інтернаціоналізму під диктатурою пролетаріату творять і уже створили найреакційнішу на усій землі капіталістичну імперію, прикриту символами соціалізму, із режимом спеку, що перейшов усілякі межі людяності своїми ницістю, хижістю й лютістю, — завівся дяха Потай. — Осуджувати, Борисе-небоже, Москву, — натякав він на якусь їх попередню розмову, — можна, але усіх росіян — зась! Трудящі з них — у Москві, правда, таких практично немає — не гнітяться і не визискуються хіба лише національно. А те, що Лівша підкував блоху саме в Росії, що у жодній іншій державі подібне навіть у буйній уяві недопустиме — швидше облудна компрометація, ніж похвала російському народові. Все це — криводзеркальна ширма, що спотворює, перекручує й калічить російську дійсність і справжню уяву про народ, як і вся попередня російсько-дворянська історія, що прищепила йому псевдопоняття про себе і продовжує робити те саме сьогодні при голому королеві — деспотові Сталіну і його запопадливо-брехливих прибічниках-догматиках. Справжньої, дійсної історії російський народ не має і не вивчає — лише вигадану, з початку і до кінця. Тільки подумайте, юні друзі, села сьогодні партовладцями та визиском доведені до надкріпацтва й рабства, міста поставлені в черги до мавзолею-боввана, де нічого не «викидають» і не «дають», і до «робкоопів-торгсинів», де часом щось таки «викидають» і «дають». Анекдот?! Нісенітниця?! Так би було, якби не суцільне мракобісся і божевільний безум багатьох маренців у всьому суспільстві...
Для Янчука розмова була вкрай цікавою, але він мав спішити до школи, тож подякував і перепросив дяху Потапа. Почуте передумував не лише дорогою, а й на уроках...
Додому йшли знову з Лідунею. Мороз був тріскучим. На Розкопному вузвозі несподівано наткнулися на Фесю.
— Пошила Лідуні шкільного фартушка-опинку в дарунок, — подала модистка дівчині згорточок у газеті, — та вирішила вас зустріти... А ти, Петре, казав, що цеї ночі чергуватимеш, — непомітно наступила хлопцеві на ногу, — видно, щось змінилося?
— Ні, не змінилося, просто мені треба взяти інші підручники, а заодно відвести Лідуню. На дванадцяту ще встигну! Дякуємо тобі, Фесю, ми обидвоє, а тепер пробач — поспішаємо, бо боюся спізнитися на чергування, — дав Янчук зрозуміти, що швидко повернеться.
— Добраніч вам, Фесю! Я вам особливо дякую за дарунок, — Лідуня була неймовірно рада обнові.
Модистка чекала Петра на морозі і до хати пішла, лиш коли забачила його звіддалік, зустріла вже в сінях, мало не задушивши в цілунках.
— Любий, хороший, славний, спасибі, що здогадався і прийшов, бо вмерла б, отак напосудившись і не мавши тебе! — пахли її слова і подихи парфумами. — Роздягайся, будь, як удома, — кинулася вона завішувати вікна і запалювати лампадку. — Повечеряємо, поки страви ще теплі, та й покохаємося... Не завагітніла я досі і боюсь, що не в тобі причина, а в мені, а я ж усим єством дитяти хочу! — заволала Феся раптом у плачі. — Може, хоч цього разу поталанить, — схлипнула.
Вечеряли мовчки, а від горілки Петро відмовився. Коли раніше вечеря його цікавила дуже, то тепер їв байдуже. Побоювався розбеститись, боявся можливої Фесиної вагітності. В постелі, що пахла не знати й чим, все повторилося навикло-хворобливо. Феся просила Петра і Бога, щоб помогли їй «затяжіти», віддавалася жалібно, палко і аж нестямно, поки й поснули... Рано розбудила Петра, як домовлялися, і вдячно випровадила.
Янчук спішив у колонію, хоч і втомлено-невиспаним, але вдоволеним, що він уже дорослий. На устах, окрім морозу, чув щемливий лоскіт від Фесиних цілунків.
