Чінгісхан - Василь Григорович Ян

— Хто цей зухвалий чоловік? — прогримів владний голос. До килимової кімнати ступив широкими кроками хорезм-шах, поклавши долоню на руків’я кинджала.

— Салям тобі, великий шах! — сказав джигіт, склавши на грудях руки і злегка вклоняючись. Потім він рвучко випростався. — Ти тут зайнятий жартами і лякаєш степовими кішками безпорадних жінок, а у всесвіті відбуваються важливі події. На караванному шляху зустрів я гінця із Самарканда. Він загнав коня і біг далі піший, аж поки не звалився. Він, як божевільний, твердив: «У Самарканді повстання. Всіх кипчаків убивають і розвішують на деревах, мов баранячі туші у м’ясних крамницях». На чолі повсталих твій зять султан Осман, правитель Самарканда. Він хотів зарізати і твою дочку, але вона з сотнею одчайдушних джигітів замкнулась у фортеці і відбивається день і ніч. Ось лист від твоєї дочки…

Хорезм-шах вихопив із рук джигіта червоний згорток і розкрив його кінцем кинджала.

— Я їм покажу повстання! — мурмотів він, намагаючись у тьмяному світлі прочитати листа. — Самарканд завжди був гніздом бунтівників. Слухай, Тимуре-Мелік! Негайно скликати кипчацькі загони! Я виступаю в Самарканд. Там не вистачить тополь і мотузків, щоб перевішати всіх, хто насмілився підняти руку на тінь аллаха на землі… Оцю жінку віднести до її білої юрти і покликати до неї лікаря… Джигіте, як звати тебе?

— Е, нащо запитувати! Так, один маленький джигіт у великій пустелі!

— Ти мені приніс «чорну вість», а за старовинним звичаєм я повинен «гінця скорботи» стратити. Але, крім цього, ти зарубав мого улюбленого барса. Яку кару тобі визначити — не знаю…

— Я це знаю, государю! — вигукнув Тимур-Мелік — Дозволь мені сказати.

— Говори, хоробрий Тимуре-Мелік, і оголоси це від мого імені зухвалому джигіту.

— У воєнних справах втратити день і навіть годину — значить втратити перемогу. Джигіт виявив велику старанність і привіз важливий і добрий для твоєї величності лист. У ньому говориться, що твоя дочка жива, і хоробро відбиває напад ворогів, немовби вона сама воїн. Ти, мій великий падишах, тепер помчиш у Самарканд і ще встигнеш врятувати твою хоробру дочку від загибелі. За таку послугу шах прощає джигітові дев’ять разів дев’ять його злочинів. А замість забитого барса хорезм-шах одержує іншого, ще лютішого барса — ось цього найодчайдушнішого джигіта — і призначає його сотником ста вершників-туркменів, яких джигіт поведе з собою. Вони вступлять до твого загону особистої охорони…

Хорезм-шах стояв здивований і накручував на палець з алмазним перснем завиток своєї чорної бороди.

— Сокіл із шляху не звертає, хорезм-шах двох різних слів не говорить, — з гідністю сказав джигіт. — Куди накажеш віднести туркменську дівчину?

Джигіт нахилився і обережно підняв Гюль-Джамал. На порозі він на мить зупинився і, високий, худий і похмурий, сказав, звертаючись до хорезм-шаха, немов рівний до рівного:

— Салям тобі від Кара-Кончара, грози твоїх караванів! — і гордий пішов далі.

Шах дивився на Тимур-Меліка і не знав, гніватись на нього чи дякувати. Тимур-Мелік голосно сміявся.

— Який однак бравий молодець! А ти, государю, ще казав, що на туркменів не можна покластися. Та з військом таких джигітів ти підкориш всесвіт.

… Минуло кілька днів. Коли в нічній темряві тонкий серп півмісяця повис над мінаретом, кілька безшумних тіней прослизнуло повз палац у провулок і зупинилося в тому місці, де звисали над стіною віти старої тополі.

Волосяна драбина з гаком була закинута на гребінь стіни. Одна тінь вилізла нагору. Над білою юртою звивався димок, щілини світились. На крик сови з юрти вийшла закутана жінка.

У темряві почулися слова:

— Всі туркмени — брати! Салям! Чи здорова хатун Гюль-Джамал?

— Я — служниця її. Горе нам! Хорезм-шах уже три дні, як виїхав з військом утихомирювати повсталий Самарканд. За палацом тепер стежить гостре око лютої старої, ханші-матері Туркан-Хатун. Вона наказала перевести нашу «Усмішку квітки» до мурованої башти палацу і подвоїти варту. Вона сказала, що Гюль-Джамал залишиться у башті до смерті.

— Ти проберися до неї. Ось золотий динар для євнуха, а ось іще два для сторожа. Передай хатун Гюль-Джамал: нехай вона скаже ханші-матері, що хоче помолитися біля могили святого шейха, що знаходиться за містом на великому шляху. Туркан-Хатун не посміє їй відмовити в молитвах, а коли вона виїде з міста, — там Кара-Кончар зробить, що треба.

Тінь знову злізла на гребінь стіни і зникла в темряві.

Служниця шепотіла:

— Нема в світі лютішої і хитрішої від Туркан-Хатун! Якщо вона захоче кого-небудь зі світу звести — хто може боротися з нею?

Ось кінь і ось моя зброя!

Вони замінять мені бенкет в саду.

Тимур-Мелік був досвідчений воїн, який бачив немало битв. Він не боявся небезпеки. Не раз шабля ворога звивалася над ним, спис пробивав його щит, стріли впиналися в кольчугу; барс терзав його, наздоганяв тигр, смерть кружляла над ним, застилаючи очі темною хмарою. Що іще може злякати його? Тому, не боячись гніву хорезм-щаха, Тимур-Мелік вирушив до заміського саду Тіллялй, щоб відвідати його власника, опального сина хорезм-шаха Джелаль ед-Діна.

Він застав молодого хана у глибині густого саду, Джелаль ед-Дін у задумі самотньо сидів на килимі. Він легко підвівся і пішов назустріч гостеві.

— Салям тобі, хоробрий Тймуре-Мелік!