Чінгісхан - Василь Григорович Ян

— Чого ж ти не затримав його?

— Поблизу в гаю на нього чекав цілий загін десятків з чотири одчайдушних туркменських молодців. Але на базарі в чайхані Мердана, куди звичайно заїжджають туркмени, моя людина чула, як не раз повторювалось ім’я Кара-Кончара…

— Кара-Кончар, гроза караванів!

— Вірно, хазрет[58]. Але чи можна допустити, щоб наслідний хан…

— Він більше не наступник.

— Устами шаха говорить аллах! Але все ж важко уявити, щоб навіть простий бек принцзив себе до бесіди з розбійником караванних доріг.

— Чого не почуєш у наш тривожний час!

— Чи не гадає государ, що коли б Джелаль ед-Дін поїхав якнайдальше, наприклад, на поклоніння гробниці пророка до священної Мекки, то припинилося б його перешіптування з туркменами?

— Я призначив його правителем віддаленої Газни на кордоні з Індією. Але й там він згуртує навколо себе бунтівних ханів і умовлятиме їх іти походом на Китай. А потім Хорезм розвалиться, як розсічений ножем кавун. Ні, хай Джелаль ед-Дін буде тут, під моєю полою, щоб я міг завжди його промацати.

— Мудре рішення!

— Однак слухай ти, векіль, крутихвіст! Якщо я ще раз почую, що розбійник Кара-Кончар вільно роз’їжджає по Гурганджу, як по своєму кочовиіцу, то твоя голова з погаслими очима буде посаджена на кіл перед палацом Джелаль ед-Діна…

— Хай збереже нас аллах від цього! — мурмотів векіль, задкуючи до дверей.

Увійшов старий євнух.

— За наказом найвеличнішого, хатун Гюль-Джамал прибула до твоїх покоїв і чекав твоїх повелінь.

Шах, немовби нехотя, підвівся.

— Ти її приведеш сюди, до килимової кімнати…

Шах вийшов у коридор, нагнувшись, ступив у вузькі двері і почав підійматися по гвинтових східцях. У маленькій комірчині він припав до дерев’яних узорчатих грат вузького вікна і почав стежити, що відбудеться у килимовій кімнаті.

Старий безбородий євнух із зігнутою спиною і широкими стегнами, затягнутими кашмірською шаллю, відімкнув прикрашені різьбою двері. У руці він тримав срібний свічник з чотирма оплилими свічками.

Оглянувшись на маленьку постать, закутану в строкату тканину, він співчутливо зітхнув.

— Ну, ходімо далі! — пропищав він тонким голосом.

Він відкинув важку завісу і підняв високо свічник.

Гюль-Джамал прослизнула, вигинаючись, немов чекала згори удару, лишила біля дверей туфлі і ступила два кроки вперед.

Вузька кімната, завішена червоними бухарськими килимами, здавалася іграшковою. Стеля зникала високо в темряві.

Євнух вийшов. Повернувся із дзенькотом ключ у дверях. Високо в стіні засвітилося напівкругле вікно з химерними узорчатими гратами, — там, певно, євнух поставив свічку. На протилежній стіні темніло таке саме узорчате вікно. Чи хтось, бува, не підглядає в нього?

Гюль-Джамал чула двірцеві плітки про якусь килимову кімнату. Жінки гарему розповідали, нібито в ній кат Джіхан-Пехлеван душить дружин, викритих у невірності, а хорезм-шах стежить через узорчате віконце нагорі в стіні. Чи не до килимової кімнати потрапила й вона?

Гюль-Джамаїл обійшла кімнату. На підлозі лежало кілька невеликих килимів, Іцо їх звичайно розстеляють для молитви. «Мабуть, у такий килим загортають приречену жінку, коли її виносять уночі з палацу?»

Накидавши в куток кольорових шовкових подушок, Гюдь-Джамал опустилася на них, насторожена, здригаючись від кожного шурхоту.

Раптом заворушився килим, який звисав з дверей, і з-під нього з’явилася звірина голова. У тьмяних сутінках круглі очі мерехтіли зеленими іскрами.

Гюль-Джамал схопилась, притулилась до стіни. Жовтий у чорних плямах звір безшумно вповз до кімнати і ліг, поклавши морду на лапи. Довгий хвіст, звиваючись, бив по підлозі. «Барс! — подумала Гюль-Джамал. — Мисливський барс-людоїд! Але туркменки без боротьби не здаються!» Опустившись на коліна, вона схопила за край розстелений килим. Барс із гарчанням став підповзати.

— Вай-уляй! Рятуйте! — закричала Гюль-Джамал і трохи підняла килим. Дужим стрибком звір перекинув її. Вона зіщулилась, ховаючись під килимом. Барс, б’ючи лапами, силкувався роздерти товсту тканину.

— Рятуйте! Останній мій день настав! — кричала Гюль-Джамал. Вона чула сильний стукіт у двері і суперечку. Крики людей і гарчання звіра посилились. Потім гомін ущух… Хтось відкинув килим…

Довгий, худий джигіт у чорній баранячій шапці, з розідраною від скроні до підборіддя щокою, стояв біля дівчини, витираючи об край килима меч-кончар. Старий євнух, учепившись за рукав джигіта, намагався відтягнути його.

— Як ти посмів увійти сюди, до заборонених покоїв? Що ти накоїв, нещасний? Як ти посмів зарубати улюбленого барса падишаха? Повелитель посадить тебе на кіл! Відчепись, безбородий! А то я й тобі відітну голову.

Гюль-Джамал трохи підвелась, але знову безсило впала на подушки. Барс лежав посеред кімнати і наче тримав, лапами свою відрубану голову. Тіло його ще здригалося.

— Ти жива, хатун?

— А ти дуже поранений, сміливий джигіте? Кров тече по твоєму обличчю.

— Е, пусте! Шрам упоперек обличчя — прикраса воїна.

До кімнати вбіг начальник охорони Тимур-Мелік. На дверях товпилося кілька воїнів.

— Хто ти? Як ти потрапив до палацу? Як ти посмів повбивати вартових? Віддай зброю!

Джигіт, не кваплячись, вклав меч у піхви і спокійно відповів:

— А хто ти? Чи не начальник варти Тимур-Мелік? Салям тобі! Мені потрібно бачити хорезм-шаха в дуже невідкладній для нього справі. Погані вісті з Самарканда.