Анна Київська – королева Франції - Валентин Лукіч Чемеріс
Шлюб із любові…
Нарешті, нарешті – шлюб з любові! Взаємній. Уявляєте?
«Ось із нього, із шлюбу з любові, і треба було автору починати! – вигукне тут котрийсь нетерплячий читач. – Адже це – найголовніший шлюб з-поміж людства. Усі інші – то таке… Бо без шлюбу з любові (як і без любові) й людства не було б…»
Так-то воно так, але трохи… й не так.
Без любові в роду людському реєструється шлюбів не менше, як по любові – парадокс! Десятки тому є, були і будуть – причин.
От і в нашому випадку, в історії нашій, шлюб відбувся без любові. Церковний, між іншим.
Та і яка любов, як молоді до самого вінчання в соборі Реймса не лише не бачили одне одного (він її, вона його) – а й жили в різних країнах, за тисячі кілометрів одне від одного! Франція – Париж, Київська Русь – Київ.
Яка вже тут любов, коли між ними – тисячі кілометрів!
Яка вже тут любов, коли Анничка до приїзду королівських сватів до Києва навіть чути не чула про якогось там Генріха І, на той час короля овдовілого.
Більше того – вона не чула не лише про існування якогось там Генріха, а й навіть про його країну, про якусь там бідну, затуркану Францію на околиці світу.
Любові не було. Була домовленість. Себто шлюб по домовленості. Або ще – з розрахунку. Що одне й те саме.
Та й Анничка не йшла заміж зі своєї волі: її, не питаючи згоди, видав у якусь там Францію за якогось там Генріха батько, князь Ярослав Мудрий. А дочка завжди мала підкорятися волі батьків.
У руслі своєї міжнародної політики – родичання з монархічними дворами Європи для зміцнення свого престижу, держави своєї й авторитету в Європі.
На той час князь Ярослав Мудрий породичався чи не з усіма дворами монархічної Європи. І від того авторитет його і держави, яку він очолював, тільки зріс.
Та й Генріх I вибрав Анну з далекого, але славного і знаного в Європі Києва – яку до того знати не знав, – з чисто політичних міркувань: породичатися з могутнім владарем Київської Русі. До всього ж, як ми вже згадували, йому потрібен був спадкоємець трону, що його могла народити лише королева – вродлива, здорова, плодюча. (Як тоді казали – з плодючої раси. Такою і вважалася Анна.)
Плодюча раса…
Принагідно.
«Я не один рік живу у Франції, – ділилася своїми спогадами й роздумами одна росіянка, яка вийшла заміж «у Париж», за француза, зрозуміло, і коли в якійсь газеті зайшла мова про міжнаціональні шлюби, відгукнулась зі своїми роздумами, – і можу впевнено сказати, що така незвичайна популярність міжнаціональних шлюбів пояснюється перш за все тим, що при виборі нареченої багаті французи, як правило, шукають здорову жінку, продовжувачку роду, династії. І в цьому слов’янські наречені не мають собі рівних серед представниць слабкої статі інших національностей».
Бо вони – виховані, вродливі, розумні. Здебільшого з чудовою освітою, про яку може тільки мріяти француженка. «Вони легкі в побуті, – додає далі жінка, яка «вийшла заміж у Париж», – хатні, слухняні. Французів захоплюють їхня кмітливість і невибагливість. А знамените російське «авось» милі французькі чоловіки хронічно ідентифікують із загадковою «російською душею», а наше ліричне розуміння життя: «наповніть життя радощами, закутайтесь ніжністю, зігрійтесь любов’ю, щастям зодягніться…» – сприймаються ними, як якесь чарівництво… Французи і росіяни настільки різні, що це, як не дивно, і притягує нас одне до одного. Французи люблять наших жінок. Чому? А тому, що вони доброзичливі, довірливі, романтичні, часто здатні ідеалізувати свого партнера. До всього ж французам досить зручно жити з іноземкою. Якщо вона не сподобається – її запросто можна вигнати з дому. Закон у Франції захищає тільки француженок. Часто наші милі й наївні дами навіть не здогадуються, що може чекати їх на чужині.
У Франції немає закону (як у Америці, наприклад), що зобов’язує чоловіка перед весіллям декларувати, чи він має або мав проблеми з поліцією, лікувався в психіатричній лікарні тощо. Це назавжди залишається містичною таїною особистого життя кожного громадянина Франції. Часто наші дівчата потрапляють в ситуації, де їхньому життю загрожує небезпека. Їх чекають знущання з боку чоловіка, побої… Одна. В незнайомій країні. Без звичних з дитинства друзів… На чужині внутрішні муки подвоюються ще й тим, що треба вивчити мову, звикнути до нових порядків укладу життя в еміграції. Звичайно, любов здатна творити чудеса, і кожна жінка має право жити і відчувати себе щасливою…
А коли виникнуть дрібні розбіжності та суперечності і проблеми в змішаному шлюбі, то як тоді даються взнаки відмінність культури, виховання, моралі, національні особливості – все те, що називається національним характером і стилем поведінки.
І далі росіянка, яка «вийшла заміж у Париж», додає: «Я добре почуваюсь усюди і в будь-якій країні, якщо людина, яку я люблю, поруч».
Виходить, головне в міжнаціональних шлюбах – як, між іншим, і в національних, – це…
Так-так, любов. Коли той, кого кохаєш, поруч. Тоді все гаразд. Це було істиною і тисячу років тому, є істиною
