Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков

Олег так само лише кивнув головою.

— Замість мене, як зазвичай, залишається Ілля Петрович.

Олег лише розвів руками на знак своєї повної згоди.

— Але! — завідуючий підняв вказівний палець догори. — Прошу вас надавати йому допомогу в усіх необхідних випадках.

— Ну, з Іллею Петровичем ми якось не посваримося, — посміхнувся Олег.

— Радий це чути, — сказав Малевич.

— Еге! — згадав завідуючий, коли всі вже підводилися, — Валентине Івановичу, я тебе прошу, наглядай за Савчуком, аби чого не викинув — ти ж знаєш... А ти, Тарасику не нехтуй прийомом, зазирай туди періодично, щоб завполіклінікою не плакав, а хворі сюди не бігали.

— А медсестра сумно не зітхала... — додав Медвідь.

Голоюх тільки жартома замахнувся на нього кулаком, але той встиг першим вискочити з кабінету.

***

У травматологічній палаті стояла тиша. Обоє хворих на витяжках біля дверей читали газети, а пацани тихо шепотілися у кутку біля вікна. Той, що до вчорашнього дня також був прикутий до витяжного пристрою, тепер уже лежав із загіпсованою ногою, а біля ліжка його стояли милиці.

— Мужики, — доводив іншим самий прудкий із компанії, Вітюня, — добазаримося завтра на десяту вечора. За трупаркою. Там тихо й нікого нема. Вони також утрьох прийдуть.

— Вони на ногах усі... — промимрив Серьога, лише вчора відв'язаний.

— То й що? — вимахував загіпсованою рукою Вітюня, — зате у них шви! Ти бачив, як отой кирпатий ходить — зігнутий, за живіт тримається. Ти його костилем завалиш — більше не схоче.

— А як скажуть костилі повикидати?

— Ні хрена! Вони вже казали. А я їм — без костилів наші взагалі стояти не можуть. Ну, погодилися. Костилі при нас лишаються. А ти чого розлігся? Давай, тренуйся ходити!

— Та у мене вже під пахвами болить! — обурився Серьога.

— Нічого, завтра вночі відпочиватимеш.

Той закректав і невдоволено підвівся з койки.

***

До ординаторської обережно постукали.

— Так!

Валентин Іванович Беженар, який перебував там на самоті та щось зосереджено писав, підняв голову. У дверях з'явилася доволі миловидна дівчина, можливо, трошки над міру пухкенька, у короткій спідничці, з пакетом у руках.

— Можна?

— Так. Що ви хотіли?

— Як мені знайти завідуючого відділенням?

— А у нас зараз кожен сам собі завідуючий, — пробуркотів Беженар.

— І... ви також? — не розгубилася вона.

Лікар здивовано глянув на дівчину і запитав:

— То що ви хотіли?

— Мене на практику прислали, до хірургії. Я була у головного, сказав іти сюди, до завідуючого.

— Зав у командировці, — коротко пояснив Беженар. — А виконуючий обов'язки вже в операційній. Халат є у вас?

Вона кивнула.

— То вдягайтеся і... Чекайте, — він схаменувся. — Може, вам підписати щоденника і відпустити додому? Чи хочете чогось навчитися?

— Навчитися... — несміливо промовила практикантка.

— Тоді вдягайтеся і ходіть до шістнадцятої палати. Там новий хворий поступив. Подивіться його, розпитайте. Потім напишете його історію хвороби — і мені легше буде. Чого не знаєте — я підкажу.

Дівчина квапилася, вдягаючи халат, плутаючись у ґудзиках і поглядаючи на лікаря. Він тільки раз зиркнув на неї з-за своєї писанини.

— На все про все у вас сорок хвилин. Потім я їду на призовну комісію. Якщо хочеш — візьму із собою. Там також багато корисного, ще й писанини вистачає.

— Гаразд, — відповіла дівчина, — а як до вас звертатися?

— Ой... — наче вибачаючись, зітхнув Беженар, — зовсім запрацювався. Валентин Іванович.

Він підвівся з цілком серйозним виглядом і доволі галантно простяг практикантці свою «граблю».

— Ліда, — посміхнулася вона.

— Ну, вперед, Лідо! — наставницьким тоном промовив лікар, повертаючись до столу.

***

У передопераційній було неспокійно. Олег, уже в піжамі, мив руки по лікоть щіткою під струменем води з крану. З роздя— галки, натягаючи на ходу сорочку піжами, не звертаючи уваги на санітарок, вилетів Медвідь. Швидко витягши з бікса маску та шапочку, вдягав, кинувши черговій сестрі, що зазирнула сюди:

— У темпі, чого чекаєте?

— Так голити хворого потрібно.

— Тут поголите! Анестезіологи вже чекають. Завозь вже, вдягайте маски, бахіли і голіть тут. Послав Бог на нашу голову сьогодні...

— Як тиск? — запитав Олег.

— Вісімдесят на сорок. Чорти б...

— Нічого, викрутимося. Усе буде гаразд.

Хворого вже завозили.

— І чого вона його тримала?— продовжував «стогнати» Медвідь. — Діда кінь копнув так, що старий зразу вирубився, а вона, зараза, чекає чогось. Та дзвони, бабо, на «швидку», поки ще живий...

— Селезінка, напевно... — сказав Олег.

— А як щось більше?

— Ну, не аорта ж! Не довезли б... А все, що менше, — впораємося.

— Тим не менше, ситуація серйозна, — вів своєї Ілля.

— Згідний. Якщо хочеш — я прооперую.

— Ти знаєш, я був би не проти, — зрадів Медвідь. — Казав же шеф, що ти мене маєш опікати.

— Ну, не опікати, а допомагати. А опікати ти мене повинен — я ж у вас людина нова.

У передопераційну заскочив Голоюх.

— Що за гармидер? — запитав із порога.

— Мийся давай, — обернувся до нього Ілля. — Травма живота, кровотеча. — Веселі справи... — Тарас попрямував до роздягалки, знімаючи халата.

— Олег Вікторович оперує, ми «на гачках», — навздогін гукнув Ілля.

— Єсть, шеф... — почулося з роздягалки.

***

У відділенні панував спокій. Із практично порожнього коридору було видно, як у маніпуляційній сестра робить заплановані ін'єкції. У просвіті з'явилася постать Савчука. Поглядаючи на боки, з поважним виглядом він дійшов до маніпуляційної і зазирнув туди. Чергова Оксана тільки мовчки озирнулася.

— Ну що там, — запитав Савчук, — оперують?

— Так.

— Що, всі троє?

— Діда того?

— Так.

— Гм-м... Селезінка... — із виглядом знавця промовив Петро Петрович. — Нічого... Що там — забрати селезінку і все... Ну, гаразд, працюйте...

Якби Петро Петрович Савчук міг знати професора Соколова з Харкова, то, безперечно, знайшов би деяку схожість між його і власними манерами. Втім, світило з Харкова, ніде правди діти, мав таки менше гонору та самовпевненості, ніж його тачанівсь— кий колега.

— Ну, нехай оперують...

І Савчук рушив далі. Увесь його незворушний вигляд міг би показати