Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков
— Куди?!
Двері ординаторської реанімаційного відділення розчинилися, і звідти визирнув Щур.
— А ви чого бокс не дивитеся? Я чую — хтось гуде за дверима, а це ви... Ох і розлігся... Це клас...
Та колеги не поділяли його захоплення.
— Не зрозумів, а у чім справа? — здивувався Щур.
— Серветки не вистачає.
— Якої серветки?
— Лапаротомної.
— Ну і що?
— Як що?! Думаємо, що робити! В животі повинна бути, так виходить!
— А ти звідки знаєш, що не вистачає?
— То вони ж пораховані.
— Але Надя ваша рахувала по операції і казала, що всі на місці. Я сам чув, — упевнено заявив Щур.
— А тепер немає. Усе перерили.
— Хлопці, будьте серйозні, — продовжував умовляти анестезіо— лог, — ви ж пам'ятаєте, що нічого не залишили.
— У тім-то й справа, що не пам'ятаємо. О, Господи... Брати повторно... Все! — Ілля смикнувся до виходу. — Дзвоню шефові. Однаково дізнається. Краще зразу.
— Стій! — Щур у буквальному розумінні схопив його за руку. Так і стояв, не знаючи, як сказати. — Загалом... Ну... Словом, є ваша серветка, не переживайте. Н-накладочка, словом, вийшла.
— Яка накладочка?! — Медвідя перекривило. — Що це означає?! Яка накладочка?
— Ну... Є ваша серветка. Точно. Ну, мені треба було. Звідки ж я знав, що їй заманеться ще раз після всього рахувати?
— Як це — звідки знав? — лютував Ілля. — Придурку! Я тут інфаркт отримую... Дай сюди! Дай серветку, щоб я бачив, що вона є!
Хірург красномовно простяг долоню.
— Ну... — червонів та товкся Сергій, — ну... її вже немає!
— Дай мені серветку, — засичав Ілля, — бо я поставлю на вуха все ваше показове відділення!
— Та не кричи ти! — і собі перейшов на шепіт Щур. — Господи, які ви дотошні! Кажу — взяв, значить, взяв. Ходи сюди! — він відтяг Медвідя у кут. — Тільки тихо і щоб нікому! Ну, загалом... Мене Наталка просила, ну, анестезистка моя... Щоб я шмат марлі потяг, терміново.
— Навіщо їй? — тупо запитав Ілля.
— Ти що, маленький? Ну, припекло їй, а прокладки, оті, що рекламують, вона вдома забула. Пішла на чергування і забула.
Медвідь мало не задихнувся.
— Чорти би вас забрали!!! Я тут кінчаюся, думаю, що серветка у животі, а вони... Сюди мені серветку! Вже!!! Щоб я очима її бачив!!!
— Ти що, здурів? — злякано принишк Щур. — Ти у своєму розумі?
— Я у своєму! А от ви... Наталю!!!
Ілля полетів коридором, а Щур біг ззаду, хапаючи його за руки і халат, та все було марно.
Наталя сиділа в ординаторській на дивані з журналом у руці. Побачивши Медвідя у такому вигляді, вона лише здивовано відкрила рота.
— Дай сюди! — заявив Ілля, простягаючи руку.
— Що — «дай»? — не зрозуміла жінка.
— Серветку сюди!
— Я...ку серветку? — прошепотіла Наталя, червоніючи.
— З операційної! Полож сюди, бо сам витягну!
Вона почервоніла ще більше, почала часто дихати, а потім, несподівано скочивши з дивану, почала мотлошити Щура тим самим журналом, який тримала в руках. Анестезіолог лише затулявся і бурмотів незв'язні репліки.
***
Зранку на засіданні у головного лікаря зібралися завідуючі відділеннями. Атмосфера панувала вкрай напружена.
— Я не розумію, — обурювалася Оксана Євстахіївна — дама середніх років, повна, з високою зачіскою та широкими манерами — завідуюча гінекологією, — повинна кінець-кінців бути якась межа, якийсь здоровий глузд! Шкода, мене там не було! Якби не ці пологи — я б їм показала «брудні пелюшки»...
— Оксано Євстахіївно! — перебив головний. — Показуватимете ви вдома чоловікові, а тут ви нікому... — він карбував кожне слово, — нічого... не покажете! І не доведете. Якби отак говорив припустимо, Савчук, я би ще зрозумів, але ви... Ви ж не перший рік завідуєте, ви ж розумна жінка! Ви що, не знаєте, що наші чиновники — обмежені та недалекі люди? Це що — новина для вас? Ви не знаєте, що вони вічно пхають носа туди, де не компетентні?
— Це я знаю, — сухо відповіла вона.
— А якщо знаєте, то чому на цей день не заклали якихось новіших пелюшок? Тепер нас поминатимуть на всіх рівнях, а мене взагалі вчора дурним зробили. Ви що, не розумієте, що наш бюрократизм давно переплюнув усі свої попередні форми? Шановні, якщо ви хочете працювати далі, робити свою справу, лікувати хворих, то мусите до цього пристосуватися. Так, і не зітхайте важко. Потрібно на цей день мати і покласти блискучі пелюшки — нехай вдавляться! Лабо перевів подих. Усі мовчали.
— А хірурги взагалі вчора свиню підклали. Миколо Прокоповичу, чому ви тримаєте у стаціонарі хворих, у яких вистачає здоров'я на бешкети? Для таких є поліклініка. Нам постійно тикають, скільки обходиться державі один ліжко-день, а ви тримаєте слабих, здатних за півгодини засвинячити територію!
— Один із бешкетників, — спокійно відповів Малевич, — лежить на скелетному витязі, двоє інших мають ускладнені переломи.
— То дивіться за ними! Бо сьогодні вони під ліжком літачки штабелями складають, а завтра склад зброї або наркоти організують! І ви також не знатимете?
Малевичу довелося лише проковтнути пігулку.
— Щойно дзвонили, — продовжував головний. — Післязавтра буде комісія обласної санстанції.
Усі обурено загуділи:
— Скільки можна!
— Чи не щодня якісь перевірки!
— Дістали...
— Щоб усе було вилизано і нафарбовано, — перебив це гудіння Лабо. — Начищено і підписано. Ну, не на шкоду, зрозуміло, робочому процесу і хворим, — додав головний.
Із палати всі вийшли мовчки. Малевич після наради виглядав сердитим.
— Ходімо до кабінету, — сказав він. — Я вже казав, два дні мене не буде. Завтра обласне товариство хірургів, післязавтра засідання КЕК. Два дні в області засідатиму...
Усі увійшли до кабінету і розсілися хто де.
— Ну, особливих проблем у нас зараз немає, — продовжував зав. — Травматологія — там один серйозний хворий, учорашній стрибун із даху. Операція пройшла нормально, зі стегном повинно бути все гаразд. Але перелом шийних хребців... Валентине Івановичу, ви розумієте — йому особлива увага.
Беженар мовчки кивнув головою.
— І архаровців своїх контролюйте — літунів отих... Бо головний переживав, що вони не спиняться — ще якийсь кримінал організують. Тепер хірургія. Тут найсерйознішою залишається Мельниченко. Кровотечу зупинено, але хвора
