Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
Відповідь. Містер Грін висловлює свої думки з легкістю, на яку я не здатний. Я не зміг би зробити ніякого узагальнення ні про серію романів, ні про зграйку бекасів, ні про табун гусей. І все-таки я спробую зробити узагальнення. Письменникові, що не має почуття справедливості і несправедливості, краще редагувати шкільний щорічний журнал для розумово відсталих дітей, ніж писати романи. Ще одне узагальнення. Ось бачите, їх не так уже й важко робити, коли йдеться про речі досить очевидні. Найсуттєвіше в таланті хорошого письменника — мати внутрішній протиударний детектор всього того, що смердить. Це — радіолокатор письменника, і його мали всі великі письменники.
Запитання. Нарешті, одне з основних запитань. В чому ви як митець бачите призначення вашого мистецтва? Чому ви віддаєте перевагу зображенню факту перед самим фактом?
Відповідь. Чого ж тут не розуміти? Переосмислюючи те, що було, і те, що є, все те, що ви знаєте і чого не можете знати, ви не зображуєте, а створюєте цілком нове, правдивіше, ніж сама дійсність, вдихаєте життя у ваше творіння, і, якщо ви робите це добре, ваш твір стає безсмертним. Це те, заради чого письменник пише, і ніяких інших причин я не знаю.
Післямова
Небезпечне літо
Літо 1959 р. Хемінгуеї провели в Іспанії. 13 травня в Мадріді розпочалися свята, а потім кориди, заради яких Хемінгуей власне і приїхав до Іспанії. Найбільше його приваблювала можливість побачити одразу двох видатних матадорів. Один з них — Антоніо Ордоньєс, син Каетано Ордоньєса, що послужив колись прототипом образу Педро Ромеро з роману «Фієста», — на цей час був улюбленцем письменника. Е. Хемінгуей побачив у його манері вести бій 8 биком довершену майстерність, позбавлену будь-якої пози й штучності, майстерність, яку він цінував у митцях понад усе. Цікавила його й доля суперника Антоніо Ордоньєса — Луїса Домінгіна, який був у розквіті слави в 1953–1954 рр. Симпатії письменника були вже на боці Ордоньєса, бо Домінгін належав до так званої «декадентської» школи тавромахії, правила якої дозволяли вдаватися до штучних прийомів, щоб продемонструвати «красивий» бій. Атмосфера корид З участю Ордоньєса і Домінгіна була дуже напружена. Хемінгуей так згадував про це в листі до приятеля: «…могло статися, що один з матадорів загине… Але все обернулося так, що відбулося поступове руйнування однієї людини іншою».
В «Небезпечному літі» Хемінгуей описує тільки «зовнішню поверхню», тільки суперництво на арені між Домінгіном і Ордоньєсом. Сім восьмих айсберга — давні складні стосунки двох видатних матадорів — залишились поза текстом. Хемінгуею було відомо, що на початку п'ятдесятих років Луїс Мігель Домінгін — син відомого імпресаріо, освічений багатий майор і талановитий тореро купався в славі, а юний Антоніо Ордоньєс служив у його батальйоні рядовим і входив у його квадрилью. Коли сестра Домінгіна Кармен покохала Антоніо, йому довелося залишити батальйон… але з дому пішла й Кармен. Та наступного року Антоніо було посвячено в матадори, і він виявив себе справжнім майстром тавромахії; тоді його прийняли в родину Домінгінів. Домінгін-старший став його імпресаріо, Кармен — дружиною, а Луїс Мігель залишив був арену. Отака передісторія суперництва двох видатних матадорів того небезпечного літа, що його змалював Ернест Хемінгуей.
Хемінгуей почав писати твір в Іспанії як нарис про кориди, що був замовлений йому журналом «Лайф». Твір розростався, дописував Хемінгуей його вже на Кубі, куди повернувся в лютому 1960 р. 28 травня у рукописі замість замовлених 10 000 слів було 120 000.
Письменнику довелося звернутися до свого давнього приятеля Арона Хотчнера, який мав великий досвід роботи над його текстами, готуючи оповідання для теле- і радіопостановок, щоб він скоротив обсяг твору. Спільними зусиллями вони скоротили рукопис на 50 000 слів, і Хотчнер повіз його в редакцію. Твір було надруковано у трьох вересневих номерах журналу «Лайф» (5, 12 і 19 вересня) за 1960 p. Текст супроводила велика добірка кольорових ілюстрацій — фотознімки кориди, матадорів, самого письменника, зроблені того «небезпечного літа». Відтоді цей твір ніде не друкувався.
Свято, що завжди з тобою
В листопаді 1955 p. E. Хемінгуей приїхав до Парижа, однак до кінця року через стан здоров'я він майже не вставав з ліжка. Та життя зробило йому своєрідний подарунок — в підвалах готелю «Ріц», де жив тоді письменник, знайшлися старі валізи з паперами — серед них і деякі його рукописи й записники, що він вів у молоді роки. Мабугь, під впливом спогадів восени 1957 р. письменник, перебуваючи на Кубі, починає писати книжку про Париж двадцятих років. Перші три нариси, за свідченням дружини письменника, було написано до грудня 1958 р. Спочатку він написав нарис про знайомство і дружбу з Фіцджеральдом. Один з розділів — про Форда Медокса Форда — являв собою переробку сторінок, колись вилучених з роману «Фієста». В 1960 p., коли в книжці було 18 нарисів, Хемінгуей вважав її закінченою. Проте на роздуми спадкоємців про порядок розташування нарисів і переговори з видавництвом, яке вирішило спершу опублікувати «Небезпечне літо», пішли роки. І лише через три роки після смерті Хемінгуея — в 1964 р. книжка побачила світ. За її назву друзі взяли слова, що їх колись письменник сказав про Париж — «Свято, що завжди з тобою». За жанром це мемуари. Вони дуже суб'єктивні, фрагментарні як за своєю побудовою, так і за відібраним матеріалом. У цьому творі Е. Хемінгуей зосередив увагу лише на фактах особистого життя та на стосунках з митцями, що жили в 20-і рр. у Парижі. Зосередженість ця співзвучна із тим лірико-іронічним тоном, з тією ностальгією за щастям молодості, якою від першого до останнього рядка пройнято твір. Перед читачем оживає безліч реалій. Це Париж з його вулицями, Сеною, садами, будинками, музеями, крамницями, кафе, з його пахощами, світлом… Це Австрійські Альпи із пухким снігом, яскравим сонцем, м'якими сутінками, зоряним небом, теплим затишком людського житла… Це мистецьке життя Парижа, який у 20-і рр. був своєрідною Меккою для художників і поетів.
Париж Хемінгуея не тільки ідеальне місто, в якому письменникові добре працюється. Від усіх інших столиць його відрізняє ще органічна причетність до мистецтва, ніби наелектризованість художньою культурою, велика зацікавленість у мистецьких знахідках і здобутках. Відчуття «насиченості» мистецтвом допомагають створити згадки про музеї, полотна
